ДЕ ЖИВУТЬ ДОБРІ ПТАХИ? (Леонід Полтава)

Якось прилетіли з далеких земель у нашу країну лелеки. Далеко вони перебули ту пору року, коли у нас холодно, сніг та мороз.

Кожен лелека в минулому році жив тут, мав свою стару, добре збудовану хату на високих клунях.

Сніги розтали, зацвіли дерева та квіти — прилетіли вони на старе місце жити. Дивляться: на клунях їхніх хат немає, тільки вітер гуляє. Якийсь злий чоловік кинув грудку землі і поранив одного лелеку. Люди почали на нього кричати, а він ще одну кинув.

Засумували добрі птахи і полетіли геть від села, в близький луг. Уже ж пора малих лелечат годувати. Де їх примістити, де і самим жити?

Питають лелеки старих та кривих верб:

— Може, дозволите на вашім гіллі хатки збудувати?

Озвались старі дерева добрим шумом-голосами:

— Чому ж ні? Ви добрі птахи, будуйте.

Заходились лелеки галузки складати, кошики-хатки виплітати. Повиплітали

— і живуть по двоє в хатці. Діток годують, на сонечку гріються, а як захочугь, то в синьому небі разом з літаками літають.

Село було на гірці, і ніхто їх не турбував, навіть злий чоловік, що грудкою лелеку поранив.

Однієї темної ночі прокинувся поранений лелека у своїй хатці. Дивиться: сина в хатці немає, а небо — червоним огнем палає. Думає собі: хіба серед ночі може сходити сонце?

Придивився, аж то у селі розгоряється пожежа, все вище росте полум'я!

Лелека підвівся на дужій нозі, підняв голову догори та як застукоче, як заклекоче своїм довгим носом-дзьобом. Це він так і сина кликав, і на сполох гукав. Почули те його брати, посхоплювались, ну і собі довгими дзьобами стукотіти, на сполох бити, людей зі сну будити. Прилетів і син пораненого лелеки, та й собі взявся клекотати.

А люди крізь сон почули клекіт з лугу. Посхоплювались з ліжок. Тільки злий чоловік хотів спати та сердився, що лелеки його збудили. Аж глянув у вікно та й занімів: все його подвір'я в огні!

Піднявся крик, кинулися люди воду носити, пожежу гасити.

Ледве погасили, а як закінчили, запитали один в одного:

— А. як ти прокинувся? Хто тебе збудив?

— Мене збудили лелеки.

— І мене. Я почув, як вони дзьобами клекотали.

— І мене збудили вони, — озвався злий чоловік.

— Бачиш! А ти їх із села прогнав! Якби лелеки не збудили — ми б геть погоріли!

Сором узяв злого чоловіка. Вирішив він наступного року спокутувати свою провину.

Перед холодами відлетіли лелеки в тепліший край. А як струмки заспівали та квіти заясніли — повернулися знову в нашу країну. Хотіли вже село обминати, аж дивляться: на клунях ніби їхні хати! Сіли, розглядаються. Справді, люди наносили на клуні різних гіллячок та глини, навіть хати- кошики посплітали!

Поправили лелеки ті хатки, відкрили віконця, напустили сонця та й живуть. Вони добре знають, що злий чоловік уже не злий, це ж він добрим птахам хати- гнізда готував.

З тої години по всій нашій країні, по всій нашій землі живуть лелеки.

Добрі птахи живуть там, де й люди добрі.                                      

Клуня — господарська будівля для зберігання і обмолочування снопів.

Спокутувати — заслуговувати чим-небудь прощення за щось.