КАЛИНА-ДІВЧИНА. Легенда
Було це за давніх часів, коли на українській землі хмарами шугали татарські орди. Неначе смерть, налітали вони на села і нищили все.
Надворі стояла золотиста осінь. Все тануло в золотавому, оранжевому, багряному кипінні. Було досить тепло, тільки прозорі килимки бабиного літа нагадували про осінню пору. Ще зранку всі поїхали на ярмарок. У селі залишились тільки сивобороді дідусі і сільська красуня Килина. До чого вже гарна була! Сумно тобі на душі, глянеш на неї — і смуток враз зникне; струнка, русявокоса, очі блакитні — шматочки неба в погожу днину, брови чорні, наче очеретинки навкруг голубих озерець. Та жаль одне, що сирітка.
Люди гомоніли, що земля — то її ненька, а ліс предковічний — батько. Хто його знає. А Килина бігала часто полями і все питала: "Земле рідна, матінко люба, чого ти мовчиш? Розкажи мені казку, скажи ніжне слово, тільки не мовчи!" А то ще забреде зранку в ліс і ходить-блукає цілісінький день, з деревами мову веде, з птицями співає. І виросла дівчина красунею.
Вже сонечко мало ось-ось перекинутись у безвість неба, а людей із ярмарку все не було.
Раптом на сході закуріло, долинули тупіт і крики. Через деякий час люди розгледіли, що то вершники. Хвилина — і вони були в селі. Половили всіх, закували в кайдани, а оселі спалили. Ще довго мерехтіли червоні відблиски в сонячному світлі. Пролетіла як мить ніч. А на світанку вороги розпочали розправу. Одна за одною скочувались буйні голови в зелену траву. Дійшла черга й до Килини. Та навіть лиха рука завойовника здригнулась. Татари забрали дівчину з собою. В Килининій голові молоточком дзвеніла думка "Помститись!" Коли воїни прилягли трохи відпочити, Килина вийняла в одного ножа і встромила ватажкові в серце. Той не встигнув слова вимовити. Та не судилося дівчині втекти: сторожа помітила її, здогадалась про все. Цього простити ніхто не міг.
Вранці до сходу сонця вивели татари Килину на страту. Дівчина звела свій погляд на голубе небо, на шумливий ліс і тихо прошепотіла: " Проща - ва-а-йте!" І багряні крапельки крові бризнули на землю.
Надійшла весна, і на тому місці випнулись стрункі пагони, вкриті ніжно- зеленим листям. А в травні налились лебединим цвітом. А коли припливла чаклунка-осінь, на молодому деревці з'явились червоні кетяги. Вони були одного кольору з гарячою кров'ю.
З тих пір це дивне дерево люди звуть калиною, що нагадує дівчину, яка загинула, не скорившись, а зосталась вірною матінці-землі.