Неподалік одного садка росла береза. Хизувалася вона своєю білою корою. Хвалилася тоненькими гнучкими гілками, що звисали як коси.

     У тому садочку посадили яблуню. Докоряла їй береза за сірий непривабливий стовбур, товсті та міцні гілки. Заокруглені темно-зелені шершаві листки шепотіли про неповторність берези. А невелике, загострене, тоненьке і гладеньке листя молодої яблуні чуло ті хвалебні промови, але мовчало.

      Нарешті гілля молодої яблуні вперше зацвіло. Прибігли у садок діти. Радіють першому цвіту, милуються красою, мріють про врожай. Заздрість охопила березу. І зажурилася вона.

    Та недовго журилася. Вже час довгенькі жовто-зелені сережки приміряти. І знову хизується вона. А яблунька мовчить, чекає, бо яблучка соком наливаються.

    Так прийшла осінь. Зійшлися в садку люди врожай збирати. Радіють круглим соковитим смачним червонобоким яблучкам. За щедрість дякують яблуньці.

    Знову заздрість охопила березу. Тепер довго, цілу зиму журилася вона.

    І знову весна завітала. Яблуня вдруге зацвіла. Люди радіють майбутньому врожаю. А береза сумна стоїть. Зупинився біля берези господар садиби. Попросив у неї цілющого соку. Дітей закликав. Усіх соком пригостив, березі подякував. І відчуло дерево радість від того, щоб іншим добро робити.

     З того часу не хизується, не хвалиться, не заздрить. Її цілющий сік сам за себе каже, як червонобокі яблучка молодої яблуні в садочку.

                                                                                                 (Р. Дар)