Загрузка...

   Так, він був волоцюгою. Цілими днями зрання до вечора бродив безкрайніми вулицями. Але тільки одне місце для нього було по-справжньому особливе, наче притягувало, манило його. Як не дивно це були околиці невеликого міста, а саме: подвір'я школи. 

   Кожного ранку він приходив сюди на це місце, яке, правду кажучи, зовсім не відрізнялося від інших місць. Таке ж сіре і моторошне, як і душі людей, проживаючих у цьому місті. Усі байдуже ставились до перехожого, а деякі діти навіть кидали невеликими камінцями, обзивали його найгидкішими словами. Але бездомний не міг залишити цей куточок міста. Повертався знову і знову, наче когось чекаючи. А чекав він, власне, цих черствих школярів.

   Минав час. Чоловіка покидали сили, він сильно занедужав. Бачачи страждання хворого, люди подобрішали, почали допомагати. Часто приносили різні наїдки. Але, на подив городян, чоловік попрохав фарбу. Справді, це звучало дуже дивно. Деякі вважали його божевільним, але це зовсім не так. Кожен з нас особливий по-своєму.

   Одного вже холодного дня йшов проливний дощ, немов із відра. Здавалося й мови не може бути про якісь прогулянки. Усі чимдуж поспішали, аби сховатися від негоди. Але тільки одна людина, наче перебуваючи у своєму світі, не помічала зливи. Присівши біля стіни під невеликим накриттям,  чоловік додавав сірій негоді ніжних кольорів, малюючи якусь незвичайну картину. Таку незвичну й делікатну. Сам Бог оберігав її, не даючи краплям дощу зіпсувати жоден клаптик шедевру. Коли скінчилась негода, бідолашного уже не було…Ніхто й досі не знає, що з ним сталось, куди занесла його доля… Чи ще живе на цьому світі бідолаха? 

   Пройшло кілька років. Його старання й досі на асфальті. Картина ніби не зважає на плин часу. Вона майже не змінилась. На ній можна побачити нічну тиху вулицю зі зеленими ліхтариками й маленьку дівчинку... Убогу, але не самотньою. Поруч мила мама. Неподалік чоловік. На вигляд дуже згасаючий. Він простягає дівчинці плюшевого ведмедика. Але що це?  На лапці подарунка висять ключі. Дівчинка зворушена, мама в роздумах, а чоловік усміхнений. Широка усмішка завжди була на обличчі бездомного, саме таким запам'ятали його усі. З картини лилась найзаповітніша мрія бідолахи…

   Сьогодні на дворі, як і тоді, падає дощ. Не такий сильний, правда дошкульний. Я дивлюсь через вікно шкільного класу і бачу цю життєрадісну картину, що не підкорилась часу. Вона нагадує мені, що я щаслива. Адже поруч мене батьки, вони чекають мене після школи в затишній оселі. 

  

  

Загрузка...