Одного січневого ранку, коли все навкруги замело снігом, я сиділа за партою в роздумах. Все було як у звичайний день. Велика перерва здавалася усім надзвичайно довгою, хоч тривала два десятка хвилин. Раптом я збагнула, що відбувається щось неймовірне. Замість шуму та веселого крику в класі стояла абсолютна тиша. Всі наче стали робити те саме, що й я. Але ні. Мої однокласники, ніби зачаровані, втупилися очима у вікно. З подиву я теж захотіла дізнатися про те, що там відбувається. Але те, що я побачили, мене теж приголомшило.   

       Посеред непривітного неба зупинилась тарілка. Вона була кругла, з багатьма маленькими віконцями. Точнісінько така, про яку я читала у фантастичній книжці. Враз вікно дивним чином відчинилося, до нас у повітрі наближалась постать. Ще мить, і на підвіконнику стояла дівчинка нашого віку. Дві довгі коси стирчали на її голові, мов антени. Лице розплилося у широкій усмішці. І все б нічого, але гостя була вся зелена: обличчя, волосся, очі, губи, навіть одяг. Оскільки зелений колір найулюбленіший для мене, я наважилася підійти першою. «А чи безпечно наближатися до неї?» - майнуло у моїй голові. І враз на чолі незнайомки яскраво зелено засвітилися мої слова. Не пройшло й хвилини, як фраза зникла, і натомість усі побачили: «Та вона страшна, неначе жаба». Про це вже думали перші красуні класу. Потім виднілося: «Невже вона навчатиметься у нашому класі?», «Та нізащо я б не хотів сидіти з нею за одною партою». Написи довго змінювалися, і ми зрозуміли – це наші думки, котрі вміє читати дівчинка. Нам стало соромно…

       Хоч минуло досить багато часу від тїєї дивної зустрічі, ми зрозуміли урок: не можна зустрічати інших з поганими думками, судити когось, робити поспішні висновки про когось по його зовнішності.