ТЕСЛЯР (за Володимиром Моженком)
Ви гляньте: Василько вже справжній майстер! А його в школі ще тільки почали вчити теслярства. Іч, як цвяхи забиває! І навіть молотком не промахнеться. Недарма кажуть: не дивись на чоловіка, а на його діло. А паркан так підправив, наче новий зробив. Молодець, Василько!
У руці тесляра лишився ще один цвях — довший від пальця. Занишпорив хлопчисько своїми зеленкуватими, як горошини, очима: куди б і його забити. Нікуди. У кожній планці й так багато цвяхів. Озирнувся. Саме бабуся Марта копала грядку в своїм городі.
— Бабусю, вам нічого не треба полагодити? — запитав Василько.
— Де там нічого, — бідкається старенька, важко зітхає. — Клямка одірвалась. Ніяк сінешніх дверей не причинити.
— Давайте я приб'ю!
— Та чи зумієш?
— Пхе! — хвалькувато вигукнув Василько і зсунув кепочку на саме тім'я.
— Ну, якщо зумієш, — ходімо.
Василько, ніби зайчик прудкий, миттю опинився біля дверей, і доки придибала бабуся, він устиг оглянути поломку.
— Дрібниця! Цвяшком дужку прибити.
— І все? — чомусь не вірилось бабусі.
Василько лиш пильно подивився на бабусю, мовляв: мудрій голові досить одним оком глянути. Мовчки шугнув у сіни і, сплюнувши на руки (адже так роблять теслярі) став забивати цвях. Двері від ударів відхилилися. Для зручності Василько причинив їх і знову застукав по цвяху молотком, аж луна у сінях розлягається. Бабуся стоїть надворі та радіє. Звідки, думає, взялося таке майстровите хлоп'я? А з сіней чути, як Василько востаннє ударив молотком по цвяху. Потім ще й пристукнув об залізну клямку.
— Готово! — бадьоро вигукнув він зсередини.
— От спасибі тобі, Васильку! Говориться ж: діло майстра боїться. Виходь уже!
Бачить бабуся: Василько «язичком» клямки клац-клац... А сам чомусь не виходить. Задумав, мабуть, пустун, бабусю подражнити.
— Та виходь же! — зумисне суворо мовить бабуся. — А то як візьму лозину... Із сіней чути Васильків розгублено-плаксивий голос:
— Двері не відчиняються... Бабуся так і сплеснула руками:
— Ой лишенько, це ж ти їх прибив до одвірка!