ЖУРАВЛІ-ЖУРАВЛИКИ (Володимир Малик)

В давнину глибоку, 

як війна гула,

дівчинка Наталочка

у батьків жила.

Ніби льон

— біленька, мов грибок — маленька, 

ніжками тупу, 

скаче по степу. 

Раз летів у вирій

журавлиний ключ,— 

впав на нього каменем 

сокіл із-за туч, 

Дівчинка Наталочка

бачила здаля, 

як ударив дзьобом

сокіл журавля.

Журавель, мов грудка,

впав додолу прудко: 

знать, його крило

зранене було.

Скрикнула Наталочка,

мов стріла біжить,

зупинилась, дивиться —

журавель лежить.

Витяга крило своє —

рани на крилі, 

кров червона струменем

ллється по землі.

Простягає голову,

жалібно глядить — 

там. у небі синьому,

ключ його летить.

Мабуть, неба рідного

жаль йому, ачей,

що, як зорі, бризнули

сльози із очей. 

Журавлі курличуть —

за собою кличуть,

журавлі курлять —

в теплий край летять. 

Дівчинка хустину

з голови зняла, 

ніжно доторкнулася

ручками крила:

"Не сумуй, журавлику, 

підемо в село, 

там тобі я вигою 

зранене крило". 

Привела додому,

їсти-пить дала,

навколо журавлика

бігає мала.

Гладить сіру шийку,

гладить довгий дзьоб,—

у такого лікаря

й мертве ожило б. 

Дівчинка годує 

хлібом журавля,

по траві над річкою

вдвох із ним гуля.

Скаче з ним по стежечці,

рада, як весна, 

Павликом-журавликом

зве його вона.

Дітвора збирається

з двадцяти осель:

що там робить Талоччин

сірий журавель?

Журавель дитинку

смиче за косинку:

любить дітвору —

кру-кру!

От минає тиждень...

Зранене крило

в Павлика-журавлика

майже зажило... 

 

Ачей — мабуть.