ЯК Я СТАВ ВІДМІННИКОМ (За Ольгою Бусенко)

ЯК Я СТАВ ВІДМІННИКОМ (За Ольгою Бусенко)

Я не вірю ні в які чудеса. На відміну від моєї сусідки по парті Каті Мишки. Вона навіть вважає, що й сама вміє трохи чаклувати. Звісно, я в цьому сумніваюся. Але помічав, що коли Катя не хоче, щоб її викликали до дошки, вона щось шепоче собі, і її не викликають.

Якось Катя сказала мені:

— Півнику (прізвище в мене таке), хочеш одержати одинадцять балів з української мови?

— Я знаю, що це неможливо, — відповів їй, — тому про таке й не мрію.

— А якщо я тобі допоможу? — не вгавала Мишка.

— Почаклуєш? — запитав я.

— Авжеж, тільки ти повинен виконати всі мої умови. І якщо у твоєму щоденнику з'явиться одинадцятка, то віддаси мені свій брелок для ключів.

Я погодився. Бо впевнений, що швидше вся школа ходитиме на головах, ніж Леся Степанівна виведе в журналі навпроти мого прізвища одинадцять. Мишка загадала мені на завтра вивчити параграф 27 і розповісти їй. Наступного дня після уроків вона прискіпливо питала мене, ще й диктант примусила написати.

А в п'ятницю був урок української мови. Я, чесно кажучи, хвилювався і не насмілювався підняти руку. Допомогла Катя, вона весь час штовхала мене в бік, аж поки Леся Степанівна не запитала її:

— Мишко, ти хочеш до дошки?

— Ні, це не я, а Сашко Півник хоче.

— Ну що ж, Півнику, іди відповідай, — сказала вчителька.

І я пішов. Коли я розповідав, Леся Степанівна здивовано дивилася на мене. Потім сказала:

— Півнику, я приємно вражена і з задоволенням ставлю тобі одинадцять балів.

Коли я сів за парту, Мишка одразу ж прошепотіла:

— Віддавай брелок, ти обіцяв.

А я й не сперечався.

Через кілька днів Мишка знову запитала мене:

— Одинадцять балів з історії хочеш?

— Це теж можливо? — засумнівався я.

— Авжеж! — відповіла Мишка впевнено.