БАБУСИН ОНУЧОК (За Володимиром Сенцовським)

БАБУСИН ОНУЧОК(За Володимиром Сенцовським)

Чи то соняшник гойднувся біля тину, чи білявий хлопчик заглядає в подвір'я баби Стехи? Старенькій уже важко розпізнати. Сидить вона на ослінчику біля хати. А довкола — зграйка білих ромашок, ніби сузір'я.

— Бабуню, — крутнувся біля неї Андрійко, — послала мати, щоб я обірвав вишні. Ви, мабуть, самі нездужаєте?

— Еге ж, нездужаю-таки, — старенька привітно глянула на сусідського хлопчика.

— Зате я, бабуню, швидко все обірву, — запевняє Андрійко. — Тільки листя посиплеться!

Баба Стеха дріботить до дверей, шукає в сінцях і виносить полотняну торбину. Хлопчик чіпляє її через плече й біжить у садок. Коли бабуся підійшла до розлогої вишні, Андрійко вже хвацько осідлав найвищу гілку. Між зеленим листям тільки сорочка біліє.

— Не гойдайся, онучку, — застерігає старенька, — бо доведеться ловити тебе.

— Не бійтеся! — гукає хлопчик. — Зате мені звідси можна небо дістати!

— Еге ж, — клопочеться старенька. — Небо чи й дістанеш, а от штани залишиш на сучку.

Сидить Андрійко вгорі, обриває стиглі ягоди й думає про бабу Стеху. Хороша вона. Завжди пригощає яблуками та вишнями, не свариться, коли якийсь бешкетник залізе до неї в садок.

Живе вона самотньо, от і роздає гостинці сусідським дітлахам. Андрійко глянув униз. Бабуся зіперлася на палицю, така маленька і суха, як маківка.

— Бабуню, а де ваші внуки?

— Далеко, — хитає головою. — Онучок, як місяченько, один. Мабуть, виріс уже...

— А чому він не їде до вас?

Змовкла. Ще нижче схилилася на палицю.

— Не барися там, Андрійку, — стривожилася. — Дереву вже важко тримати тебе.

Хлопчик хвацько зістрибує на землю. Увесь обмурзаний вишнями. Пузата торбина відтягує йому руку. Баба Стеха полегшено зітхає:

— От і гаразд.

— Прийду до вас і яблука трусити, — каже Андрійко.

— Еге ж. Вночі так гупають, аж у хаті дзвенить.

На ґанку хлопчик висипає соковиті вишні у велику емальовану миску.

— Бери, Андрійку. Мені вистачить.