ЯК ОЛЕСЯ ЗАСНУЛА У КВІТЦІ (За Іриною Сенченко).

  Жили собі сестричка та братик. Сестричку звали Олеся, а братика — Василь. Якось каже Олеся братикові:

— Василю, пограймо у піжмурки.

— Добре, — відповідає Василь.

  Почали вони жмуритися. Братик заховається — Олеся бігає — не може його знайти. Стало їй прикро, вона сіла й гірко заплакала. Аж тут чує, хтось озивається до неї:

— Чого ти, дівчинко, плачеш?

— Як мені не плакати, — відповіла Олеся. — Коли я заховаюся, Василь мене одразу знаходить, а коли він заховається я не можу його знайти. 

— Я тобі допоможу так заховатися, що Василь ніколи не знайде, — каже тихо голос. — Ось сюди злізь.

  Підводить Олеся очі і бачить гарну синю квітку. Глянула на неї й каже:

— Як же я влізу в тебе, коли ти малесенька, прозора та ніжна?

  — Дарма, — відповідає квітка, — Простягни вперед руки.

  Простягла Олеся руки до квітки, і вона враз почала збільшуватися. Ось сховався в ній один пальчик, ось уже не видно й руки... Нарешті і вся Олеся зручно сіла на дні квітки. Глянула Олеся через пелюсточки — усе довкола таке, наче дивиться вона через синє скельце... 

  А Василь гукає, зазирає за густі кущі... Немає Олесі.

 Олеся сидить у квітці і сміється. Чує — до квітки щось летить. Гуде, як літак. Волохате, страшне. Сіло на край пелюсточки, а потім швидко в квітку! Олеся як закричить:

— Боюся!

— Чого ти кричиш? Не бійся мене, я бджілка.

Глянула Олеся — і справді, бджілка. Волохатенька, золотиста.

— А ти не вкусиш мене? — запитала дівчинка.

— Ні. Сиди спокійненько.

  Бджілка пролізла на дно квітки. Випустила носика і почала вбирати прозорий нектар. Дівчинці захотілося чогось солоденького. Бджілка запропонувала полетіти у вулик...

  Посадила бджілка Олесю за стіл, пригостила запашним медом. Ураз згадала дівчинка про брата.

— Ой, лишенько! Та ж він шукає мене! — та як загукає — Василю, я осьдечки! — і прокинулася...

  Василь теж хотів, щоб йому приснилося таке, та не люблять його квіти, бо він їх шабелькою січе. А Олеся доглядає їх.