СІРЕ ЗАЙЧЕНЯ (Євген Гуцало).

  Батько прийшов додому й скликав усіх нас докупи. Він щось тримав у картузі й хитро всміхався.

— Ну, діти, дивіться, — сказав батько. З картуза на лаву талапнулося щось маленьке, сіре, пухнасте. Воно розчепірило лапки, мов на льоду, а вушка злякано прищулило.

— Руками не чіпайте! — застеріг батько.

  Ми зачаровано дивилися на зайченя, яке боялося ворухнутись. Тільки світило блискучими оченятами, тільки тремтіло.

— Йду я околицею, а воно візьми й вискочи переді мною на стежку. Я й накрив картузом і приніс додому, щоб ви подивились.

  А ми ще ніколи так близько не бачили зайченяти.

  Тільки чому воно завмерло на лаві, чому не побіжить? Чи тому, що маленьке й не навчилось бігати, чи тому, що нас боїться?

— Нагодуйте молоком, — порадив батько, — воно їсти хоче. 

  Блюдечко з молоком підсунули зайченяті під самісінький носик, тільки воно чомусь і не глянуло. Може тому, що зайці зовсім не п'ють молока, бо хто ж поїтиме їх молоком у полі чи в лісі?

  Принесли трави, поклали коло блюдечка, але воно й не понюхало.

— В неволі не їстиме, — сумно сказав батько. — Доведеться випустити його.  Підемо в поле.

  Вже вечоріло, коли опинилися на околиці села.

— Отут воно мені й попалось, бідолашне...

  Батько зігнувся, розтулив свого картуза, й маленьке зайченя випало на стежку. Думали, що зразу дремене, а воно сиділо й злякано щулило вуха.

— І тут боїться, — сказав батько. — Давайте відійдемо вбік.

  Відійшли, стали віддалік, цікаво стежачи.

  Зайченя ворухнуло передніми лапками — й таки стрибнуло. М'яко, легенько стрибнуло, наче й не вірило в свою волю. Й скоро зникло у вівсі.

— Хай біжить, — сказав батько. — Мабуть зайчиха вже зачекалась.

  Після того дня ми дуже часто згадували своє зайченя. Думали — як-то уоно там у полі бігає? Чи вже виросло?

  Й коли проходили по стежці, де випустили його на волю, то все приглядались — а може, пощастить побачити знайоме зайченя? Й чомусь думалося — чи впізнає воно нас? 

  Так хотілося, щоб упізнало!