ВАБИК (За Ярославом Стельмахом)

  Одного разу батьків знайомий мисливець подарував мені свистик, яким на полюванні приманюють качок. Мені було весело: я в нього дув і уявляв себе то качкою, то мисливцем, який на качок полює. В такому гарному настрої, з таким гарним свистиком (тепер я знаю, що зветься він — вабик) виходжу на вулицю і ну в нього дути.

  Проте ніякі качки на мій погук не прилетіли. Але я думав, що коли є свистик, то мають бути й качки.

  Повз мене проходив наш двірник із лопатами й ломом у руках. Він поцікавився, чи хочу я допомогти йому колоти лід. Знічев'я я погодився.

  Двірник колов лід, а я скидав шматки в отвір каналізації, коли вийшло ще кілька хлопців і заходилися нам допомагати. Коли всі трохи потомились і відклали лопати, я дістав вабик і загудів у нього. Хлопці зразу ж почали просити погудіти й собі.

  Я помітив, що вабик мій формою нагадує човника, й почав пускати його в струмку, що тік з гірки під одну з кучугур. Ми розважалися, поки вабик під тією кучугурою й не зник. Мені його стало дуже шкода і я заплакав. Хлопці стали довбати злежаний сніг у тому місці. Я приєднався до них, та все було марно.

  Врешті хлопці порозходились. Я піднімався по сходах і думав: яка користь із такого вабика, якщо він тільки горобців лякає? За весьі час, що ми дуділи, до нас не те що качка, а й ворона чи там інший якийсь птах не підлетів. Мабуть, то був попсований вабик, а раз так, то мені його ніскільки не жаль.

   Наступного дня тато підійшов до вікна і раптом радісно загукав: «Дивіться!» — і показав рукою в небо.

  Підбігла й мама, і ми побачили маленькі цяточки вдалині.

— Дикі качки до нас повертаються, — посміхнувся тато. — От тепер уже справжня весна.

— Значить, вони почули мене, почули! — закричав я на всю кім нату.

— Почули, — хитнула головою мама.