ЛЕЛЕЧЕНЬКИ (за Петром Швецем)

Юрко, сидячи на гілляці шовковиці, дивиться на зелені луки, на сизі схили. Але ось його погляд зупиняється на гнізді. Щороку тут оселяються довгоногі чорно-білі господарі.

Юрко щовесни чекає зустрічі з Ним і Нею. Він знає звички цих птахів, запам'ятав, що вони роблять уранці, в обід, увечері. Хлопчик любить спостерігати, як вони плавно кружляють над луками чи непорушно стоять у своєму гнізді.

Цієї весни Юрко з особливим нетерпінням виглядав лелек. Хотів їм розповісти, що восени йде до першого класу. Уже тепер він бігає до сільської школи, зазирає у вікна, бачить там школярів, які уважно слухають учителів. 

А одного разу задивився через шибку в порожній клас.

    До хлопчика підійшов нечутно дід Улас, шкільний сторож. Юрко так злякався, що й слова не міг вимовити. Але той не сварився. Лише спитав:

— Учитися хочеш?

— Х-хочу!

Узявши за руку, дід Улас повів хлопчика по шкільному коридору. Потім простягнув йому дзвоника. Юрко спершу боязко, а потім сміливіше задзвонив. Малиновий звук заповнив ущерть коридор, усі класи.

— А до нас лелеки прилетять незабаром! – похвалився хлопчик.

— Ти скучив за ними?

— Аякже. 

— Значить, прилетять. Правда, цього року пізня весна, вони й забарилися. Невдовзі була перша весняна гроза. Мигавиці так освітлювали бабусину хату, що було видно, як удень. 

Юрко шаснув під ковдру, притулився до бабусі й запитав:

— А якщо лелеки попадуть під грозу?

— Вони сховаються під якимось деревом.

— А коли кругом буде степ? — не вгавав Юрко.

— Тоді сховаються у долинці, в густій траві. Не хвилюйся, все буде гаразд. 

     Юрко полегшено зітхнув і, вже заспокоєний, міцно заснув.

Уранці у вікно зазирнуло веселе сонце. Юрко поспішив надвір, босоніж побіг по росяному споришеві, бризками з дощової калюжі лякаючи курей і цуцика.

І раптом почув знайомі звуки. Глянув на гніздо й завмер: у ньому — Він і Вона.

— Лелеченьки! Де ж ви ховалися від грози? — спитав у птахів.

Ті у відповідь заклацали довгими дзьобами, мабуть, вітаючись із Юрком.