У ГОСТЯХ У ВЕСНИ (за Степаном Мацюцьким)

       По байраках ще ховаються сірі брили злежаного снігу, уночі морозець притрушує білою пудрою зелене листя осоки на болоті, а вже красується золотими сережками ліщина і на пригрітих сонцем галявинах випинаються молодими соковитими стрілами трави.

    У таку пору я поспішаю в ліс. Поспішаю в гості до самої весни.

    Ранок теплий, сонячний. Дихає свіжістю земля. Ніколи ліс не пахне так солодко й терпко, як у цю вранішню годину. Сльозяться крихітні струмки, шукають дорогу до річечки. Ліс живе передчуттям зеленої повені листя і трав. Він посвітлів, виграє новими кольорами, звуками.

   Чуєте: з вільшаника долинає голосна пісня: «При-йди- кум... чай-пить... чай-пить...». Хто ж це запрошує випити чаю? Та це ж співочий дрізд! Він зовсім недавно повернувся з далекої Африки й тепер спішить повідомити про це ніжними трелями. Дрозда підтримують і зяблик, і шпак. Вони також радіють, повернувшись до рідного лісу. Синиця, яка ніколи не бачила заморських земель, дивиться на них з особливою заздрістю.

   А от вівсянка і досі не йме віри, що настала весна. Сидить на сосновій гілці і все перепитує: «Чи це так? Чи це так?». «Так, так, так», — відповідає їй дятел. «Угу, угу», — підтакує горлиця. Здається, пернате населення лісу шаленіє від п'янкого повітря, світла, тепла.

   Іду лісовою стежкою і скрізь бачу прикмети весни.

   Серед чагарників пурхає метелик-кропив'янка. На крильцях — справжня веселка: чорні, жовті, коричневі розводи на червоному тлі, блакитна мережка. І раптом не стало метелика. Де ж він подівся? Ага, сів на торішню траву, склав крильця і став непомітним. Гарно замаскувався. А коли розгорнув крильця — у повітря знов злетіла барвиста квітка.

   Побачив я і сонечко. Воно сиділо на сухому стеблі деревію і ніяк не могло відважитись на політ, хоч і піднімало червоні з чорними цятками надкрилля. Узяв я комашку в долоню і зігрів своїм диханням. Сонечко розправило крильця і зникло з очей.

   Неподалік від лісового болітця, на пагорбі, ніжилася на сонці гадюка. Уся чорна, без єдиної світлої плямочки. Зачувши шурхіт листя, гадюка ліниво поповзла в кущі.

   Що не крок — то нова зустріч. На ялині руда білочка ласує шишкою. Помітила мене й сховалася за стовбур дерева. Я завмер на місці: знаю, який цей звірок цікавий. Білці скоро набридло ховатися, і за хвилину на мене вже дивилися лукаві чорні очиці-намистини.

    А в траві під кущем ліщини затаїлося зайченя: і не ворухнулось, коли я обережно пройшов мимо.

    Цілий день блукав я весняним лісом. А під вечір зяблик попередив мене: збирається на дощ. На гарну погоду він співає веселу пісеньку, а перед дощем починає одноманітно свистіти. Точна прикмета.

    Що ж, пора йти додому.