ХИТРА ЛИСИЦЯ (За Гнатом Майстренком)

  Блукали ми якось із лісником і Павликом по берегу озера й натрапили на лисячий слід. Його чітко було видно на піску.

— Мабуть, лиска приходила воду пити, — сказав Пав лик.

— Ні, не воду вона приходила пити, — заперечив лісник. — Ти придивись пильніше: занадто вже обережно ступала вона ось тут, при самій воді. Лисиця рибалити сюди приходить, коли не вполює собі здобичі в лісі чи в степу.

— Як же вона ловить рибу? — спитав Пав лик, украй здивований.

  Лісник пообіцяв показати.

  І ось одного разу, натрапивши на свіжі сліди, що вели до озера, ми підкралися до прибережних кущів.

   Того дня лисиці, мабуть, не таланило на полюванні, от вона й вирішила спробувати щастя в риболовлі. Підійшла до озера, трохи постояла. Потім нечутно забрела у воду і завмерла, мов закам'яніла. Та вже наступної миті блискавично вдарила лапою і вихопила з води сріблясту рибку. Проковтнувши здобич, руда хитрунка знову завмерла.

   Довго спостерігали ми за лисицею. А вона так захопилася риболовлею, що, здавалося, забула про все на світі.

   Тим часом на небокраї з'явилися темні хмари. Повіяв холодний вітерець, зашуміли кущі. По воді побігли брижі*, заважаючи риболовлі. Лисиця, петляючи, аби заплутати свої сліди, побігла до лісу.

  Ми вирішили поглянути, де її лігво, і покрадьки подалися слідом.

  Ось вона вже піднялася на вершину пагорбка, ось шугнула в глибоку балку.

  Ми теж спустилися вниз, обнишпорили всі кущі, та лисячої нори ніде не знайшли.

  Що за дивина? Ніби руда крізь землю провалилася.

  Через кілька днів ми втрьох знову навідалися на те саме місце. І знов побачили лисицю. Та як не намагалися простежити, куди ж вона сховається, лисиця й цього разу зникла безслідно.

— Це нам, видно, найхитріша попалася, — пожартував лісник.

   Та ось випав перший сніжок. Ми йшли понад озером і натрапили там на заплутані лисячі сліди. Тихенько прокралися на берег: лисиця, як і того разу, стояла у воді — рибалила.

   Руда зразу ж помітила нас і чимдуж кинулася до балки. Еге, тепер на снігу вже так просто від нас не сховаєшся!

   Сліди обривалися коло двох розлогих ялин, що стояли на схилі балки. Восени ми багато разів проходили повз них, та лисячої нори не бачили.

   Геть здивовані, ми зупинилися: сліди кінчаються, а нори не видно. Де ж руда?

Навшпиньки обійшли ялини. Я — одну, лісник із Павликом — другу.

   І раптом лісник поманив мене пальцем і кивнув на нижні лапаті віти похиленої ялини, що майже стелилися по землі. На снігу, що густо припушив віти, виднілися лисячі сліди.

  Ми разом підвели голови і так стояли довгенько, приголомшені: на зламаній верхівці ялини чорніло велике старе лелече гніздо, а з нього визирав кінчик рудого хвоста!..

   Хто знає, скільки б вона нас дурила, коли б не випав перший сніг.  

 

*Брижі — дрібні хвильки.