Загрузка...

МУХОЛОВКИ (За Степаном Мацюцьким)

   Після перших заморозків повернулися теплі, погожі дні. Осики, берези, липи вже скинули літнє вбрання, а на узліссі ще вихваляється золотистими листочками груша-дичка. А якою вродливою стала брусниця! Не хоче прощатися зі своїм зеленим листям. На гілочках виблискують яскраво-червоні намистини. А хіба можна пройти повз кущики ожини, на яких синіють соковиті ягоди? Візьмеш у рот, а вони холодні, солодкі, запашні. І грушу-дичку не обминеш: ще місяць тому язик терпнув від кислючого соку її плодів, а тепер груші м'які, трохи кислуваті, трохи медові — справжні ласощі.

   Ідеш осіннім лісом і милуєшся його прив'ялою красою. Тихо довкола. Зовсім не чути пташиних голосів. Поволі осідає густий туман на віти дерев, на прибиті морозом трави, зволожує опале листя, і воно не шелестить під ногами. Пахне грибами, ягодами, корою дерев, відсирілою землею.

   Біжить, петляє в'юнка стежка. Ось і зарості терну. Звіддаля бачу, що верхівки чагарників аж сині від рясних плодів. Саме пора збирати їх. Після морозу вони пом'якшали, стали приємні на смак.

   Подобається мені збирати терен у тиху погоду. Чагарник густий, посередині його виросли навіть дерева. Знизу плодів обмаль, найбільше їх на верхівках. Отож доводиться пригинати гілку, тримати її однією рукою, а другою зривати холодні, вкриті сизим нальотом ягоди. Трапляються прив'ялі, так самі і просяться, щоб хтось їх з'їв. Ніби цукерки на кущах виросли.

    Гадав, що довкола немає жодної живої душі. Але помилився. Збоку щось тихенько пискнуло. Обернувся — і побачив двох маленьких пташок. Спинки сірі, вола сірувато-рожеві, меткі очиці, крихітні дзьобики. А хвостики крутяться, як заведені.

   Мухоловки! Він і вона. Попискуючи, перната пара присіла так близько, що можна рукою дістати. Я причаївся, щоб, бува, не сполохати маленьких сусідів. Але мухоловки чомусь пурхнули далі. Заходився знову рвати ягоди — вони знов біля самої голови. Зовсім не бояться! Пташки не звертали на мене ніякої уваги навіть тоді, коли я пригинав або відпускав з посвистом гілку.

   Чим же зацікавила моя особа мухоловок?

   Ага, он у чому справа: у густому гіллі знайшли притулок дрібненькі комарики, мушки. На сірій корі їх не видно, а коли я пригинаю гілля, комашня злітає і стає легкою здобиччю мухоловок. Птахам байдуже, хто вовтузиться в чагарнику, аби виганяв комах. Ось чому вони летіли мені мало не в руки і віддалялися, коли я стояв непорушно.

   Так, допомагаючи одне одному, ми й провели в тихому осінньому лісі кілька годин. З моєю допомогою мухоловки смачно пообідали — на те вони й мухоловки. А я спокійно збирав терен, бо легкокрилі сусідки виловлювали мушок, які мені заважали: сідали на обличчя, лізли в очі.

   Назбиравши торбинку терну, я теж пообідав. Ситі мухоловки дружною парочкою сиділи неподалік на тоненькій гілочці. Через день-два вони полетять далі на південь. А зараз відпочивають перед далекою дорогою, сил набираються. І стало мені хороше на серці від того, що і я допоміг двом крихітним пташкам-мандрівницям.

  

Загрузка...