ДРОВОРУБ І ЛИСИЦЯ (Езоп, переклад В Забаштанського, А Чердаклі)

     Натрапили якось мисливці в лісі на лисицю й почали її переслідувати. Бідолашній дух у п'яти зо страху заліз. Хоч як хитрувала, у яку гущавину кидалася — не могла напасників, а вже від довгої гонитви вкрай знесилилася.

— Ох, не вірю я в порятунок! — каже лисиця, задихаючись. — Ноги не несуть, та ще й ліс порідшав... Мені кінець! Як виженуть у чисте поле — тоді прощай, світе!

   Аж раптом лисиця побачила між дерев дроворуба. Кинулась до нього, заплакала й проситься:

— Сховай мене, чоловіче добрий! Сховай, бо женуться за мною мисливці, ось-ось наздоженуть. Урятуй мене, зроби добре діло!

— Біжи в мою хатину, там тебе не знайдуть! — сказав дроворуб.

   Помчала лисиця до хатини, ускочила й зачинилася.

— Ох, не до вподоби мені схованка! — пробурмотіла. — Та що робити? Я й такої не сподівалася! Але треба поглянути, що робиться надворі. Зроблю-но я дірочку в стіні.

   Розсунула вона галузки, що з них сплетено хатину, зробила шпарину, припала до неї оком і стала чекати. Серце їй калатало, дух перехоплювало, ноги підгиналися.

    Аж ось за деревами показалися мисливці.

— Ой, горенько мені! — затрусилася лисиця.

    Мисливці побачили дроворуба й спинилися. І чує лисиця, як один із них питає її рятівника:

— Ти не бачив, тут лисиця не пробігала?

— Ні, не бачив.

   А сам простяг руку та й показує на хатину, де сховалася втікачка. На щастя, мисливці не второпали того знака чи не помітили, бо розгледілися на всі боки, поки дроворуб говорив, і одразу кинулися далі, як він замовк.

    Лисиця почекала, поки вони зникли за горбом, перевела дух і думає: «Тепер — мерщій до своєї нори!». Відчинила двері й хотіла чкурнути геть, навіть не глянувши на дроворуба.

— Оце так! — вигукнув той. — Уже мене покидаєш? Навіть подякувати не хочеш своєму рятівникові?!

— Віддячила б я тобі щиро, якби твої руки були в згоді з твоїми словами, — відповіла лисиця й побігла геть.

    Дісталася своєї нори, а лис із лисенятами вже чекають її, виглядають, хвилюються.

— Що сталося? Де ти була так довго?

— Заждіть трохи, — відказує лисиця. — Дайте перепочити, бо ледве дишу.

   Лисиця розказала, яких жахів натерпілася. А потім сумно додала:

— Той дроворуб спершу видався мені дуже добрим і шляхетним. Так він лагідно говорив, що хотілося слухати й слухати. Але слова його солодкі, та вчинки ганебні. А коли чиниш зле, то чого варта солодка мова? Нічого! Тож затямте, дітки: ніколи не шануватимуть того, хто каже одне, а робить інше. Бо судять про когось не за словами його, а за ділами.