ВИПАДОК НА ЕКВАТОРІ (Микола Яненко)

   Кажуть, ніби такої спеки, як на екваторі, немає ніде. І того дня, коли наше судно підходило до екватора, сонце пекло нестерпно. Палуба так розпеклася, що босоніж не ступиш. Зрідка долітав вітерець.

   А в машинному відділі двигуни аж пашіли від натужної роботи, і спека стояла ще більша. Мотористи зразу ж після вахти квапилися в басейн — на головну палубу. На судні було де і у волейбол пограти. Місця чимало — це велике судно, перевозили на ньому тисячі тонн риби.

   Мій товариш по каюті Андрій Нікулін і собі подався др басейну. Та за мить він, схвильований, влетів у каюту. Хлопець аж тремтів увесь.

— Що трапилося? — запитую.

— Тільки я до води, як там щось у ногу кольнуло. Чи їжака морського викинули,  чи хтозна-що...

  Андрій розгублено дивився на мене, а я стримував усмішку.

— Не віриш! Гайда на палубу, сам переконаєшся!

  Ми підійшли до басейну. Вода в ньому злегка брижилась. Почали придивлятися. Днище темного кольору, і годі вгледіли щось у воді. Довгенько ми додивлялись, аж поки запримітили, як заворушилась сіра пляма.

— Є! — стиха промовив я і поманив рукою до себе Андрія.

Але сіра пляма враз десь поділась, і почувся викрик товариша. Я відірвав погляд від води. Андрій відсахнувся вбік, а повз нього пролетіла риба, але не зовсім звичайна: з вузькими крилами. Одлетівши кілька метрів від басейну, вона впала на палубу — замахала сірими крильми, але злетіти вже не змогла.

    Нагодився боцман. Він почув наші стривожені голоси на палубі. 

— Що трапилося? — запитав, прискіпливо вдивляючись у наші обличчя.

— Дивіться, — кивнув Андрій.

  Боцман озирнувся:

— Нема нічого дивного, — усміхнувся він. — Ви ж на екваторі... Це летюча ри

ба. Ось побачите, тут їх цілі зграйки над водою.

— А в басейн вона як потрапила?

— Пролетіти вона може метрів тридцять. Часом злітає високо, як от сьогодні. Боцман узяв рибку і пустив її за борт. Вона, ніби планер, опустилась на воду.