ДАР ОСІННЬОГО ПОЛЯ (Євген Шморгун)

   Жив колись на Поліссі бідний-пребідний чоловік. Восени ще перебивався сяк-так із хліба на ріпу, а до весни уже ні того, ні другого на столі не було.

   Одного разу, якраз у голодну пору, завернув до його хати перехожий дідусь і попросив:

— А чи не дали б ви мені попоїсти, чоловіче добрий? Вже третій день трісочки в роті не було...

   Дивиться чоловік, а на дідусеві свитина — дірка на дірці, постоли попротоптувані, а шапки й зовсім немає. Жаль йому стало старого. Так жаль, що віддав йому останній окраєць хліба.

   Щиро подякував старий та й пішов.

   Минув якийсь час, настала пора на полі господарювати. У бідняка землі тієї —  всього латочка, та й на тій нічим садити, нічим сіяти. Зажурився чоловік, дуже тяжко зажурився.

   Коли це з'являється до нього той самий дідусь і приносить повну торбину небачених плодів.

— Ти мені допоміг, — каже — у скрутну хвилину. Тож і я тобі допоможу. Посади ці плоди, і родитимуть вони поки твоє серце буде щирим і безкорисливим.

   Посадив той чоловік бульбу — а це була вона — і терпляче чекає.

   От уже й зійшла, от буйно зацвіла, а там уже й поспіла. Мацнув рукою під  корчем — бульби отакезні! А коли почав копати — і погріб повний: і в яму накидав, і в засторонку* не вміщаються, а ще й з половини грядки не зібрав.

    Приходили сусіди — він і сусідам повні мішки насипав. Каліки подорожні завернули — і їх чоловік наділив. Усім вистачило.

   З того часу став чоловік жити в достатку, бо бульба йому і на другий, і на п'ятий рік так само щедро врожаїлася. Скільки не роздавав — і знайомим, і незнайомим, — а її все було й було. І не меншало, а все більшало.

   Так ото і з'явилася картопля на Поліссі.

   І чим частіше люди ділилися зібраним урожаєм з іншими господарями, то врожай з кожним роком був усе багатшим.

* Засторонок — бокове місце в погребі.