КМІТЛИВИЙ ГОРОБЕЦЬ (Олег Буцень)

    Узимку і птахи, і звірі ближче до житла людини туляться. Бо важко в цю пору прогодуватись у лісі чи полі. Покинув ліс і горобець-сірячок, теж до людей подався.

    Зразу за лісом вулиця починалась. Ошатні будиночки вряд стоять за невисокою дерев'яною огорожею. Бачить горобець: з одного вікна палиця стримить, з кінця її нитка звисає, на ній — вузлик, якась їжа в марлю загорнута. І синиці тут клопочуться. Сів горобець поряд на дереві, міркує: як би й собі підживитись? Добре синицям, їм, бач, яка шана: підгодовують, — їжте на здоров'я! А для горобців ніхто й пальцем не ворухне. Мовляв, хай самі себе обслуговують.

   Ось одна синиця до вузлика підлетіла, почепилась. Нитка то закручується, то розкручується. А синиця й не зважає, довбає собі той вузлик та й годі. Під'їла трохи, відлетіла, на гілку сіла. Одразу друга синиця почепилася за вузлик. Гойдається, як акробат, униз головою висить, дзьобає. А потім синиці знов помінялися місцями: перша снідає, друга на гілці дзьоб чистить, чепуриться, своєї черги чекає. Дивився на синиць горобець, а самому так їсти хочеться!

   Не витримав бідолаха, стриб з дерева — і до нитки. Крутиться перед ним нитка, не поступається йому синиця місцем. І друга прилетіла, теж заважає, метушиться. Потріпотів крильцями горобець і знов на гілку ялиці сів, зажурився.

    Коли раптом під деревом собака як гавкне! Полохливі синички пурх — і нема, злякалися. А горобець оглядівся, — що йому собака, коли їсти хочеться, аж в очах темніє, — і до вузлика першим підлетів. Ох і смачно у таку холоднечу проковтнути шматочок сиру! Та не встиг як слід поласувати, аж тут знову синиці. Прогнали горобця.

   Сів горобець на гілці, щось міркує, голівкою крутить. Тоді як цвірінькне зненацька, як пурхне! Синиць наче вітром здмухнуло. А горобець недалеко відлетів. Бачить, нема синичок— він мерщій до годівниці. Їсть, поспішає, поки наполохані синиці не вернулись.

   Ось так і піддурив синичок голодний горобець. Тепер і мороз не страшний. Підживився трохи.