ЯК ЇЖАЧОК НАД ЛУГОМ ЛІТАВ (Микола Сингаївський)

    Де це бачено, де це видано, щоб їжак та й літав. А воно ж таки було. І в пам'яті не пропало, і у воді не втопилось, а надовго залишилось у лісових розмовах та в переказах.

  Збирав якось їжак-бережак листя. До лютої зими готувався, зручну постелю собі вистеляв. А осінь тоді була пишна та барвиста, тепла. Барвисте листя, мов рясний дощ, осипалося з лісових дерев, чарівною райдугою переливалося. М'яко та густо землю застеляло, щоб їй було взимку тепліше.

   Ото їжачок лягає на землю — та качається, борюкається. А листя на його сиві голки все настромляється, нанизується. Отак назбирає він різного листя та й несе до старого дуплястого пня — до своєї домівки. Несе, наче золотий стіжок везе.

   Скине його на купку, спочине трохи та й знову за роботу. Бо ж любить їжачок зимувати у теплій м'якій постелі.

   Так він збирав та звозив, збирав та звозив пахуче, сяюче, аж тепле осіннє листя.

    Одного разу назбирав-наколов на свої голки-шпичата височенну, вищу за себе, хуру листя. От уже й вирушив після важкої праці додому. Коли це звідки не взявся — схопився вітер. Та не просто вітер, а вітрюган злющий, несамовитий. Швидко закружляв, несамовито завив. Та такий рвучкий і шалений, що все на своєму шляху змітав, зривав, підхоплював на дужі вітряні крила.

   Підхопив зухвалий вітрисько і той листяний стіжок. Та разом з їжачком. І полетів їжачок-лісовичок над лугом-виднолугом. Страх, як налякався з того льоту. Бо ж трапилось із ним таке вперше. 

   На щастя, неподалік діброва  була. І кремезні, ще зеленочубі дуби стали супроти нахабного вітру. Зупинили його.

   А їжачок спокійно та легко приземлився на м'якеньке листя. Розплющив очі, отямився — не так уже й далеко залетів. А літав же довго!

   Та ще довше він дивувався з того несподіваного дива.

   І нині, напевне, згадує ту пригоду, переказує своїм родичам-їжачкам.