ХТО КОГО ВОДИВ? (за Олесем Гончарем)

   Леся приїхала до бабусі в гості. Тут собачка біленький підбіг. Вертить хвостом, розглядає дівчинку. Вона злякано притулилась до мами.

— Не бійся, Лесю. Білячок не кусається, — заспокоїла бабуня. — Тільки за хвіст його не бери. Він того не любить.

    Обережно погладила Леся песика по спині, і він не розсердився. Навпаки, обернувся до Лесі, ніби аж заохочував: «Погладь іще. Мені це подобається». Страх Лесин минув.

— Мамо, — сказала Леся, — я поведу Білячка погуляти!

— Що ж, поведи.

Леся зробила із стрічки повідка.

— Гайда, Білячок! — І, сміючись, повела свого друга з двору.

   Раптом песик зупинився, нашорошився. Бо... нора. А в норі, мабуть, хтось є. Білячок приліг, носа приклав до дірки, слухає. Але нора мовчить. Самі мурашки з неї вилазять. Білячок шкрябнув лапою по норі. І далі Леся разом з повідком опинилась десь у хащах, над озером. Тихо-тихо. І раптом – фрр! Це Білячок налякав дику качку — сиділа в рогозі, спурхнула, і Білячок аж підстрибнув за нею.

   Леся дивилася за лелекою, що спокійно кружляв над очеретами. Загледілась, цікаво їй було. Аж гульк: нема Білячка!

   А очерет без собачки став широкий — наче ліс... Як втрапити звідси додому?

   А очерет густий — не продерешся. І жаби он у траві плигають...

   Заплутавшись, Леся мало не впала. І саме в цей час щось торкнулось голенької ніжки: Білячок! Це він вологим своїм носом торкнувсь. Шиєю об Лесю потерся... Ой, як зраділа йому Леся! А Білячок... Що він тільки не виробляв! І плигав, і качався, щоб тільки розважити дівчинку.

   Тепер Леся міцно вхопилася за повідок і трималась за нього, не випускаючи з рук. І так вони удвох вибралися з очеретів: Білячок попереду, Леся за ним. Білячок добре знав стежки і впевнено вів Лесю додому.

— Мамо, я скрізь-скрізь поводила Білячка, — ще здалеку почала гукати Леся, вважаючи, що це справді було так.

    А мама й бабуня сміялися:

— Хто кого водив: ти його чи він тебе?

    І справді: хто кого?