СТРАХОВИСЬКО ДЛЯ СНІГОВИХ БАБ (за Йорданом Радічковим)

   Моя скромність не дає мені багато говорити про себе. Звуся я Чів, горобець Чів.

   Взимку, як випаде сніг і я відчую, що холодно, стаю лютий, наче тигр, справжнє страховисько для снігових баб.

   Снігова баба добре озброєна, стоїть поважно, але як тільки мене угледить, починає тремтіти. А я тільки того й чекаю, і як ухоплю — так і відірву їй носа. Ніс у неї з моркви, а ми, горобчики, дуже любимо моркву. Мої приятелі як побачать, що снігова баба лишилася без носа і він валяється на снігу, радісно галасують і кидаються ласувати носом.

  Всі мене вітають. А я скромнесенько стою та погукую «Їжте,  хлопчики. Поки зі мною, з голоду не помрете!»

   І знову видивляюся, чи не з'явилася ще яка снігова баба. А вона вже стоїть, озброєна до зубів. Напружую м'язи і кидаюся на неї. Мить — і  одна снігова баба стоїть без носа, а з даху чую: «Браво!»

   Не знаю, де літують снігові баби, ні разу не пощастило мені зустріти снігову бабу влітку. В усякому разі, де б вони не мандрували, де очне переховувалися літньої пори, я знаю, що з настанням зими вони войовничо наставляють свої носи, аби нагнати на всіх страху. Але мене не залякаєш, хоробрість дісталася у спадок.

   Ще тільки я ногою тупну на тих снігових баб, як їм носи повідвалюються від страху. А як ще й крикну та ногою тупну, їй-право, не те що носи, а й самі баби снігові починають падати.

   Але це якщо не проскочить якийсь котисько зі своїми кігтями. Якась нечиста сила приробила йому ті пазурі, щоб мене зловити ними. Той котисько — то щось жахливе. Щоразу, як тільки почнеш людям розповідати про свої бойові подвиги, з'являється якийсь котище, аби зганьбити тебе. Та я обачно щезаю зі своїми подвигами — не такі вже ми багаті на подвиги, аби засиджуватися та розтринькувати свою силу на якихось там котів.