На вигоні — чималенький гурт дітлахів зібрався. А понад малятами височіє Віталик. Щось захоплено розказує, руками розмахує. Підійшов і Тимко до гурту, слухає.

— Поїхали ми з татом у Гутленську пущу, — розказує Віталик. — Та ви, мабуть, і не знаєте, що таке пуща. Звідки ж вам знати, малі ще. Пуща — це великий, дрімучий ліс. Тато поставив мотоцикла на галявині, каже: «Ти збирай отут суниці, а я пройдуся по ділянці, ліс огляну». Ну й суниці в пущі! Ви таких не бачили й не куштували. Завбільшки як сливи-угорки, а смачні — ну, як морозиво! Збираю я суниці, аж гульк — вовк поміж соснами стоїть. Здоровенний вовцюга, ікла з пащі стирчать, з очей іскри сиплються, шерсть на спині настовбурчилась...

   Хтось із малят важко зітхнув, а в білявенької Оксанки аж бант на голові затремтів. Над вигоном залягла насторожена тиша. Тільки чути було, як хрумкає неподалік траву бичок Болобан, прип'ятий мотузкою.

— Ну, я не розгубився, миттю — до мотоцикла, — продовжував Віталик. — Схопив татову рушницю, прицілився, бабах!..

— Убив? — аж підплигнув кругленький, як колобок, Миколка.

— Авжеж, убив би, — повільно сказав Віталик. — Та набої, на жаль, були дробові... Вовчисько як підстрибне, як дремене!.. А тут тато біжить. «Хто стріляв?» — гукає. «Це я, — кажу, — тату. Трохи вовка не вбив». — «Ну, буде з тебе справжній мисливець!» — похвалив мене тато.

   Віталик обвів уважним поглядом малят і був задоволений із враження, яке справила його розповідь. То й ще хотів щось сказати, та раптом мала Оксанка запищала:

— Ой-ой, дивіться!..

   Малята оглянулися й завмерли. До них, нагнувши лобасту голову, наближався Болобан. Чи йому набридло крутитися на прив'язі, а може, бджола чи оса його вжалила, і він, відірвавшись, тягнув за собою мотузок. Малята сипонули хто куди. Бо знали, що Болобан буцається і навіть дорослим нелегко з норовистим1 бичком справитися.

   Болобан тим часом наближався до Тимка. Підійшовши на віддаль одного стрибка, зупинився й заревів. Тимко ледь не чкурнув услід за малятами. Та втримався.

— Биньо-биньо, биньо-биньо! — приказував лагідно й підступався ближче.

   Болобан притих, але хтозна, що він задумав, — битися чи миритися.

— Атож, оса тебе вжалила. Ну й розвелося цих ос злющих, — розмовляв із бичком Тимко. — Ось ми зараз щось придумаємо...

   Він зірвав лапатий листок подорожника, намочив його в дощовій калюжі й, затамувавши подих, приклеїв до припухлого місця на шиї в Болобана. Бичок здригнувся і прикрив очі білими віями. Тимко прив'язав його.

Із-за кущів, із-за ближнього паркана вигулькували малята, сходилися до Тимка. Болобан знову захрумкотів травою.

— А де ж це Віталик? — запитав хтось. Почали роззиратися, і тут Миколка-колобок аж підплигнув:

— Та он же він, на осокорі!..

   Віталик сидів на товстій гілляці й гойдав босими ногами, ніби нічого й не трапилося.

— Ну й сміливець! Злазь уже! — загаласували діти.

   І над вигоном покотився дзвінкий, нестримний регіт.