Загрузка...

СОЙЧИН ГАЙ (За Степаном Мацюцьким) 

   Люблю пізно восени блукати лісом. Густий туман обволікає похнюплені і мовчазні дерева, листя з яких давно облетіло. Тільки де-не-де вітер закручує на тонкій павутині поруділий листочок.

   У таку пору дерева плачуть. На кожну гілочку туман чіпляє крапельку води. Поступово краплина важчає і вже не в силі втриматися на гілці — кап! Повільний дощ шумить у лісі. Кап, кап!

   Шурхотить, ворушиться опале листя під ногами, розмотує стежка свій пуховий клубок.

   Здається, ніщо не тривожить лісової задуми. Але варто зупинитися, прислухатися, придивитися — і стане ясно, що ліс живе своїм життям.

Щось зашаруділо в кущах: може, миша пробігла або заєць сполохано кинувся в гущавину. Перелітають з дерева на дерево синиці. На високій груші примостилася сойка. Посиділа хвилину, причепурилася, а потім заспівала. Зовсім як іволга. Сойка, мабуть, улітку підслухала, як співає «лісова флейта», і тепер старанно повторює мелодію, яку чула. Пташка не помічає мене і співає-заливається.

   Сойка, мабуть, пролітала і над осіннім полем, де орали трактори, бо посвист іволги раптом змінився гуркотінням двигуна: др-р-р! Др-р-р!

   Але досить репетицій! Пора і за роботу братися. Осінній день — як заячий хвіст, а справ он скільки. Зима — не рідна тітка. Як дошкулить морозами та завірюхами, не знатимеш, куди діватися.

   Перш за все треба запастися їжею. Жолуді — улюблені сойчині ласощі. Треба їх якомога більше назбирати.

   Сойка злітає на вкриту рудим листям землю під дубом, нишпорить у листі, вибирає найбільший жолудь, бере його в дзьоб і, озирнувшись на всі боки, летить у гущавину, щоб там його заховати.

   Роблю кілька кроків, розминаю закляклі ноги. Потім ховаюся за кущ глоду: сойка повинна знов повернутися сюди. Аж ось чути її різкий крик: чже-е-е! Прилетіла- таки. Знову схопила жолудь, але подалася зовсім в інший бік. Там теж влаштує собі комірчину. Так триватиме доти, поки сойці не набридне «працювати», і вона полетить шукати іншого заняття.

   Шкода мені працьовитої пташки. Усі її старання марні. Сойка робить сотні схованок у лісі, але швидко забуває про них і взимку рідко живиться своїми припасами.

   Та то не велика біда. Сойка знайде інший корм, якось переживе зиму. А коли зійде сніг, жолуді, що їх посадила сойка, пустять корінці, викинуть по чотири несміливих листочки, потягнуться вгору крихітними дубками. 

   І люди будуть вдячні галасливій пташці. Сотні дубків виростуть далеко від батьківського дуба. Справжній гай зашумить під весняним небом. Гай, посаджений сойкою.

 

Загрузка...