ЯК ЗВІРЯТА НАТАЛОЧЦІ ДОПОМОГЛИ (Зінаїда Грієва)

  Дідусь у Наталочки лісник, і дівчинка часто приїздить до нього в гості. Їй подобається маленька дідусева хатка, яку буває ледь видно з-під білого пухнастого снігу. Одразу ж за порогом стоять стрункі ялинки в біло-зелених сукнях, а там, осторонь, дуби-велетні шумлять торішнім листям, приваблюють до себе галасливе птаство.

  Любить Наталочка звірят зі снігу ліпити. У неї на подвір’ї справжній зоопарк: і лисичка, і їжачок, і ведмедик, і півник... І все б нічого, та жив у тому лісі розбишака Вовк, який дуже полюбляв кривдити і звірят, і птахів, і маленьких дівчаток. 

  Отож і унадився Вовчисько до Наталочки. Прийде вночі, потопче геть усіх звірят — і навтьоки. І так кожної ночі. Кривдно Наталочці, і ніяк вона не зрозуміє, хто ж то її ображає.

  Якось погралася дівчинка й пішла спати, а Ворона, що завжди сиділа на дереві, й усе те бачила, злетіла до звірят, яких зліпила дівчинка, і сказала:

— Давайте Вовка провчимо!

  І Ворона розповіла звірятам таємницю, яку повідала іі колись давно бабуся, мудра стара Ворона: якщо загадати якесь бажання в переддень Нового року, то воно обов’язково здійсниться.

  Але звірята мовчки дивилися на Ворону.

—  Сьогодні дні ж якраз новорічна ніч, — продовжувала Ворона, — і якби ви дуже-дуже захотіли допомогти Наталочці, то хвилин на п’ять стали б живими та дужими й добряче відлупцювали Вовка.

  І тут сталося неймовірне — у найменшого Зайчика раптом сіпнулося одне вушко, потім друге, і він тихо проказав: — Я дуже-дуже хочу допомогти Наталочці...

  Аж тут ворухнувся Ведмедик, за ним — Лисичка, Їжачок, Півник... І звідусіль почулося:

— І я... І я... І я хочу допомогти.

— Чудово! — зраділа Ворона. — От ми гуртом і провчимо розбишаку.

  Звірята сиділи тихо-тихо. Довго чекали, уже навіть почали куняти, аж ось зарипів сніг. Це йшов Вовчисько.

   Він спокійно наблизився до звірят і сердито загарчав:

— Ач, яка спритна дівчинка! Знову виліпила, а я знову потрощу!

   Він замахнувся своєю лапиською на Півника, та саме в цю мить почулося:

— Кар! кар! кар! 

  Від несподіванки Вовк навіть присів, а звірята зірвалися зі своїх місць і кинулися до нього. Насіли на Вовчиська з усіх боків, що той насилу вирвався й стрімголов кинувся із двору.

  А Наталочка вийшла вранці з хати, побачила своїх звірят і зраділа. Та й звірята були щасливі, що допомогли їй. А сірий розбишака утік і більше сюди не повертався, бо впевнився: де справжня міцна дружба, там кривдникові непереливки.