ПРОЩАННЯ З ВЕРБОЮ (За Зіркою Мензатюк)

Пізньої осені господар задумався в саду.

—  З горіха я маю мішок горішків, яблуня дала три ящики яблук, зі слив і вишень наварили варення,— розмірковував він.— Тільки з верби нема нічого. Треба її зрубати.

—  Ой ні,— зашуміла верба.— Візьми моє пруття. Буде на плоти (огорожі)!

—  Постарілася ти, вербо. То мій дід плоти городив. Нині в мене заводські огорожі.

—  То візьми моє пруття на розпал. 

— Знов немудре кажеш! — засміявся господар.— Мій батько пруттям розпалював, а в мене в хаті газ.

—  Чи ти й кошиків не плестимеш, ложок не різьбитимеш?

—  Ба ні, не буду.

Зітхнула верба, зронила срібен лист.

—  Бачу, справді, я зайвою стала. Зрубай мене. Але, коли твоя ласка, не тепер, а весною.

  Відгуляли вітри, відбіліли сніги — знову вийшов господар у сад.

—  Пора тебе, вербо , рубати!

—  Пора,— каже верба.— Хай-но востаннє з весною землю розбуджу. Закивала верба високими гілками, і злетілися до неї синиці, вівсянки, дрозди, коноплянки, славки і плиски, чижі й горихвістки, і чубатий одуд, і дзьобатий дятел, ще й сорока-скрегока всілася на самісінькім верху. Заспівали, защебетали, закричали на сто голосів:

—  Весно красна, ходи до нас!

   Почуло їх сонце, відчинило своє блакитне вікно й обсипало вербу цілою зливою проміння. Тої ж миті розкрилися вербові бруньки й випустили золотаво-зелені сережки. І такі прозоро-чисті, такі ніжні гіркуваті пахощі полинули садом! Враз постала дівчина, юна та свіжа, взяла в руки вербову гілочку в цвіту і ну торкати нею все навколо. Торкнула дерева — зацвіли дерева, торкнула землю — хрещатий барвінок спалахнув блакитними зірками, торкнула хмару — і та розквітла, веселкою замаїлася! А дівчина з гілкою — від дерева до дерева, від саду до поля:

—  Не я б'ю, верба б'є. За тиждень Великдень!

Почув господар знайомий шелест.

—  Ще я тобі гарне літо наворожу. Кинула верба гілку на грядки — і виросли огірки, як мальовані.

—  Тепер, господарю, можеш мене й рубати! 

   Стрепенувся господар. Чи це сон був?

  Озирнувся навколо: стоїть верба в пухнастих сережках, у ногах в нього лежить сокира, а в серці краса і сум. Підняв господар сокиру. 

—  Ні, вербо! — каже, — З горіха я матиму горішки, з яблуні яблука, з вишень і слив наваримо варення. А з тобою в саду буде казка.