ПОКИНУТЕ ГНІЗДО (Іван Складанний)

   У Матросовому яру поросли густі кущі терну. Усі чомусь їх обходять. А мені захотілося дізнатись, що між ними, адже співає там якась голосиста пташка. Той спів не раз я слухав, а тепер не чути.

   Розгорнув кущ, другий. Нічого, тільки кропива внизу жалка — попекла ноги. Розгорнув третій — а перед моїм обличчям якась пташка як пурхне, аж душа заніміла.

   Дивлюсь: гніздечко маленьке, а в нім— п'ятірко голубих, як намистинки, яєчок.

Про свою знахідку я розповів Миколці.

—  Не вигадуй,— зблиснули Миколчині очі. — Злови пташку, тоді повірю. 

—  Як зловити? Адже вона пташенят висиджує. 

—  Отож і зловити її в цей час найлегше, яєчок вона не покине. 

  Послухався Миколки. Став стежити за гніздечком.

  Одного разу підкрався до куща, у якому звила пташина гніздечко, а вона сидить, ніби й не помічає мене. Простягнув руку й накрив долонею пташину. Аж тільки тоді вона затріпотіла з переляку. Але я, радий, що тепер доведу Миколці, пташку не випускав. Вона пручалася, щипала дзьобиком за пальці, а я забрав її та й поніс додому. А тут сусідський хлопець:

—  Так ти — справжній живодер! — каже. — Покажи пташку батькові.

Як на лихо, тут і батько підходить. Я до нього:

—  А в мене ось пташка!

—  Звідки вона в тебе? — не повірив батько.

   Я й признався, де її зловив. Дісталося ж мені на горіхи!

— Зараз же віднеси її до гнізда! Це ж мати, вона виведе маленьких пташенят, і її сім'я буде більша. Розумієш?

   З великою досадою ішов я в Матросів яр. Ось і кущі терну. Садовлю пташину в гніздо, а вона — кулею в небо, більше я й не бачив її. Відбилася вона від свого гнізда. А блакитні яєчка так і пропали.

   Тепер я не ходжу тією стежкою, що біля тернових кущів, але мені й досі щемлять пальці, які щипала пташка, вириваючись на волю. Так легковажно я її скривдив! Отож недарма кажуть: «Не слухай чужого розуму...» Я вже нікого й не слухаю. Хоч би там що!

   З тих пір я ніколи не заглядаю в пташині гнізда, бо збагнув: то велика таємниця.