Загрузка...

МУЖНЯ ДІВЧИНА (За Петром Медведиком)

    Татари напали на наше село зненацька, на світанку. Хотіли враз перебрести через річку на правий берег. Та не так сталось, як гадалось. Вартові з високого явору, що служив сторожовою вежею, ще здалеку побачили куряву, яка сунула в напрямку до поселення. Ударили на сполох. Люди заспані, але кинулися до оборони. І всі — до річки. Кожен розумів: як не спинити навалу тут, на річці, то на березі її не подолати. Гончарі, кожум'яки вмить воїнами стали. Навіть жінки вийшли боронити свою волю й долю. А попереду — Влада, добра та мужня дівчина. Стала Влада над річкою, натягнула тятиву і посилала раз по раз стріли в бусурманів (люди іншої віри). То тут, то там було чути:

— Браття, до бою!

—  За рідну землю станьмо до загину!

—  Бийте бусурманів!

   Відступили нападники. Притихли. Та раптом страшне «га-ла-ла» покотилося   над берегами. З-за лісу посунуло ще більше ворогів. Почався запеклий бій. Поріділи ряди оборонців. Глянула Влада, а вороги лізуть і лізуть. Нема сил зупинити їх.

«Що ж зробити?» — думала напружено вона.

   Волосся Влади побіліло як молоко, обличчя пожовтіло. У розпуці (у відчаї) тріснули в неї груди, коса памороззю вкрилася, чоло скаменіло, ноги вгрузли в рідну землю — стала скалою.

   Коли ж вороги побачили таке диво, остовпіли, налякалися. Зрозуміли це як погане віщування — і повернули назад.

   Зійшлися люди. Із хащів вийшли старі й малі. Заплакали за Владою... Це вона перед боєм давала цілувати грудочку рідної землі, щоб вірними всі були, не цуралися своєї Вітчизни. Посиділи мовчки біля своєї Влади-скелі... Вирішили оселитися на новому місці — біля скелі. На пам'ять мужньої Влади назвали село Уладівка. 

 

Загрузка...