ХИТРА КВІТКА (Олег Буцень)

   Ходить дівчинка по лісі, кожній гарній квіточці вклоняється. Вже чималий букет назбирала. 

   Квіти хоч і непоказні, зате духмяні — всі лісові пахощі в них. 

   А сонце все нижче й нижче до обрію хилиться, cкоро й день кінчиться, час додому вертати. 

   Коли глядь, а край лісу, в посадці, ще одна квітка красується. Два широких листочки, мов зелені долоньки, обхопили високе стебельце з білою китичкою дрібненьких квіточок.

    Нахилилась до неї дівчинка.

— Пхи. Ти зовсім не пахнеш. І не розпуклась як слід. Навіщо мені така! Ось коли по-справжньому розквітнеш, наберешся лісових пахощів, тоді я тебе і візьму.

— Добре, приходь пізніше до мене, — відповіла квітка. — Чуєш? Пізніше. Тоді і дізнаєшся, як я гарно пахну. А даремно не ображай. 

    Прийшла дівчинка наступного дня до квітки. А та не хоче розпускатись. І  красу свою пелюстками пригорнула, наче сховала від людського ока.

— Хіба рано я прийшла? — зітхнула дівчинка.

— Рано, рано. Пізніше треба. Тоді я й розкрию свої пелюстки і запахну на весь ліс. 

  «Гаразд, почекаю ще трохи», — зітхнула дівчинка.

  От почала ходити дівчинка до квітки, а та й не думає розтуляти свої пелюстки.

— Довго ти дражнитимешся? — якось запитала її дівчинка.

   Квітка злегка хитнула широкими листочками.

— Я ж тобі кажу: пізніше приходь.

— Он яка ти! — невдоволено мовила дівчинка. — Що ж, зачекаю ще трохи.

   Прийшла до неї наступного дня, а квітка вже поблякла, засихати почала.

— Як же тобі не соромно обманювати, люба квіточко?

— Я тебе не обманювала, дівчинко.

— Хіба ж не ти мені казала: «Приходь пізніше! Приходь пізніше!». Я й чекала, приходила. А ти…

— Ти приходила до мене вдень, коли я сплю. А я розтуляю пелюстки і пахну поночі, — перебила її квітка. — Тому я й казала, щоб ти приходила пізніше. 

— Так он хто ти! Тепер я тебе впізнала.— сказала дівчинка. — Ти — любка, нічна фіалка. Хитра квітка.

— Даремно ти мене ображаєш, — прошепотіла квітка. — Хіба я винна, що така вродилась? Іди, не заважай мені спати, дівчинко.