Загрузка...

МРІЯ БЕЗПРИТУЛЬКА (Олена Погребняк)

літературна казка

    З неба сипалась біла казка. Теплою ковдрою вона лягала на кущики, дерева й лавиці парку. Вже був вечір, і сонечко сховалося, але в парку було напрочуд світло, бо сніжинки, які іскрились, переливалися холодним білим світлом далеких зірок.

    Безпритулько вмостився на одній лавиці, згорнувся калачиком і накрив носика хвостиком — щоб було тепліше. Він цілий день пробігав, але так нічого й не знайшов, чим би підкріпитись. Другий день падав сніг, і в парку було порожньо. Мороз щипав і збиткувався з перехожих, та й ніхто ж на морозі не їсть, тож і Безпритулькові нічого не перепало за день. Він уже вмостився спати, щоб назавтра з самого ранку піти ближче до будинків у пошуках їжі. Та й лапки натомилися за день — песики ж не носять черевиків.

    Безпритулько поринув у дрімоту, аж раптом відчув, що хтось сідає на лавицю. Він розплющив одне око й почав стежити за незнайомцем. На другий кінець лавки вмостився дідусь із довгою білою бородою і в тонкому, на перший погляд, жупані. На руках у нього були теплі вовняні рукавиці, а на голові шапка дивного крою — Безпритулько таких раніше не бачив.

    «Оце ще мені халепа, — подумав пес, — зараз прожене мене звідси. В парку повно лавиць, треба ж було сісти саме на ту, на якій я вже вгрівся!».

    Дідусь повернувся до нього, і Безпритулько побачив, що очі в старого добрі.

— Не переживай, я тебе не проганятиму, — сказав він уголос, звертаючись до песика.

    Безпритулько здивовано підвів мордочку: «Дивина! Ти чуєш, що я думаю?»

— Так. Що в цьому дивного?

    «Ну, я не часто з людьми розмовляю. Та в них звичка моїх відповідей не чути».

— А я чую твої відповіді, й навіть знаю, про що ти думаєш.

    «Та невже?! Ану ж, про що я мрію?» Дідусь нічого не сказав. Натомість він поставив поперед себе мішок, якого Безпритулько раніше не помітив, і став щось зосереджено шукати всередині. За якусь мить Безпритулько вловив надзвичайні пахощі, які прокотилися від носа до самого кінчика хвоста, і хвостик аж мимоволі сам радісно смикнувся кілька разів. Так і є! Дідусь дістав з мішка три бутерброди: один — із шинкою, другий — з ковбаскою, і третій — з сиром.

— Тримай!

    «Очам своїм не вірю! Це все мені?!»

— Ну а кому ж іще? Тобі, звісно.

    Безпритулька довго припрошувати не довелось. Хоча бутерброди були чималенькі, але здалось, що бутерброд із сиром він ковтнув одним махом — пахощі були неймовірно дивовижні. Тоді взявся за бутерброд із ковбаскою — цим він уже довше смакував. Дійшла черга й до бутерброда з шинкою, але Безпритулько відчув, що наївся.

    «Я хочу закопати його».

— Він твій, роби з ним як знаєш. «Я повернусь. Я миттю!»

    Безпритулько зник у кущах, де в одному із заметів старанно заховав бутерброд із шинкою — про «чорний день». Ситий і задоволений, він повернувся до лавиці й свого дивного нічного гостя.

    «Навіть не знаю, як тобі дякувати, — подумав песик і замахав хвостиком. — Я давно тут живу, але тебе жодного разу не бачив. Тобто не чув, — я більше запам’ятовую запахи. Як тебе звати? Я — Безпритулько.»

— А мене звати Миколай.

    «Що ж ти сам тут робиш уночі? Надворі зима — холодно ж.»

— Я раз на рік, саме цієї ночі, розношу дітям подарунки — тобто, здійснюю їхні мрії. І не тільки дітям — усім чемним істотам на землі. Трохи втомився і вирішив сісти відпочити.

    «То я чемний?»

— Звичайно. Ти добрий, хороший песик. Ходи до мене, я зроблю те, про що ти давно-давно вже мрієш.

    Безпритулько підійшов до Миколая і вистрибнув йому на коліна. Дідусь почав гладити його й чухати за вушком. Песикові стало так тепло й приємно, що він не помітив, як спочатку задрімав, а тоді дрімота перейшла у теплий глибокий сон.

    Безпритулька розбудило сонечко — воно лоскотало носика й очі. Він роззирнувся — нічного гостя не було. Натомість він побачив, що лежить на теплій вовняній підстилці, а відчуття голоду в нього не було.

    «То це таки був не сон! Жаль, що Миколай приходить лише раз на рік...», — подумав песик.

Загрузка...