Загрузка...

ХТО РОСТЕ У ПАРКУ (Катерина Міхаліцина)

літературна казка

    У великому місті був маленький парк із озерцем.

    У парку росло одинадцять великих дерев і один малий паросток. Він мав тонке стебельце і два листочки. Йому подобалося, коли надвечір падав теплий дощ, і не подобалася холодна роса уранці.

    У парку гуляли великі й маленькі люди. Доріжками чалапали голуби й ворони. У траві повзали мурашки, сонечка й пурхали метелики. Вони були схожі одні на одних.

    Маленькі люди — на великих, голуби — на голубів, ворони — на ворон, мурашки — на мурашок, сонечка — на сонечок, а метелики… Ну, метелики були різні, але всі мали по чотири кри́льця, по два вусики і по шість лапок.

    «Цікаво, а хто з мене виросте? На кого я схожий?» — подумав паросток і взявся розглядати дерева навколо.

— Може, я схожий на тебе? — запитав у берези.

    Але у берези кора біла, гладенька, а на ній — темні й шереха́ві (з нерівною, шорсткою поверхнею) плями. Навесні вона надіває сережки… І дає сік. Авжеж, сік! Його збирають просто зі стовбура. Сік прозорий і дуже корисний. Листячко береза має дрібне, а гілля — як тоненькі батіжки́…

— Ні, — хитнулася береза, — ти на мене не схожий.

— То, може, на тебе? — паросток задивився на дуба.

    Та дуб — кремезний і розлогий, і кора в нього шорстка, темно-сіра. І листочки такі, хвилькою - раз, два, три, чотири, п'ять, і знову - раз, два, три, чотири, п'ять. А восени на дубі виростають жолуді… Їх полюбляють білки - ховають собі на зиму у дуплах. І дикі кабани полюбляють теж - ну але вони у парках не водяться.

— Ні, — зашумів дуб, — ми з тобою ду-у-же різні.

— Ну то, може, на тебе? — паросток зиркнув на горобину.

    Але горобина — тонка-тоненька. Весною на її гіллі з'являються білі кетяги цвіту. Гарні, та от біда: пахнуть не дуже смачно — фу-у-у! Проте бджолам, здається, вони все одно подобаються. А восени на горобині гойдаються червоні кетяги ягід. Точніше — руді… Терпкі, якщо їх розкусити. Зате пташки ласують ними цілу зиму. І дякують, якщо чемні.

— Ні, ні, ні, — усміхнулася горобина. — Ти не мій паросток, точно знаю.

    Порозмовлявши з березою, дубом, горобиною, паросток звернувся до інших дерев — липи, клена, ясена, явора, каштана, тополі і верби. Але він ні на кого з них не був схожий. І ось нарешті...

— Ой, твої листочки такі ж, як у мене! — здивувався паросток. — Як тебе звуть?

— Я — гінкго.

— Гін-к-го? Гін-кго?

— Авжеж, гі́нкго. Це слово означає «срібний абрикос», то можеш називати мене так.

— Краса-а-а... І я на тебе схожий?!

— Так. Ти схожий на мене, бо ти — мій паросток. Я чекало на тебе багато-багато років. Тепер я щасливе. Бо щастя — це знайти у цьому світі когось схожого на себе. Хоча б листочками, хоча б тріщинками на корі…

    

Загрузка...