Загрузка...

ЯК МУДРА ВАЛІЗА ЖИТТЮ ВЧИЛА (Дарина Мурмуєнко)

літературна казка

    Сталося це спекотного червневого дня, коли немає більшого бажання, ніж скупатися в прохолодній воді якого-небудь ставка, річки чи — що найкраще — моря.

    Родина Ковальчуків збиралася на курорт. Усі — батьки, бабуся і малеча — бігали по квартирі. Вони шукали свої речі, щоб скласти їх у валізу. Але дивна річ: нічого неможливо було знайти. Мама перерила всю шафу, всі шухляди, шукаючи свою улюблену вечірню сукню і туфлі на високих підборах. Тато нервувався, бо не міг знайти смугасту краватку. Бабуся бурчала на всіх: її м’які пантофлі кудись поділися. Метушня і гамір стояли в помешканні. А справа не рухалася з місця. До потяга залишалося не більше двох годин, а речі ще не були зібрані.

— Мамо, куди ти поділа мою ляльку і її гардероб? — лунало з дитячої кімнати.

— Мамо, а моїх солдатиків ти не бачила?

    Це Оленка і Петрик шукали свої іграшки.

— Де ви їх залишили, там вони і мусять бути, — відповіла мама.

— Я лишала Барбі на ліжку, але тепер її нема, — мало не плачучи, сказала Оленка.

— А я своїх солдатиків у коробку складав, — відгукнувся Петрик.

    Так уся родина, одне одного по кілька разів перепитуючи, збиралася в подорож. Ніхто не міг знайти своїх улюблених речей. До потяга лишалася година. Першому урвався терпець татові:

— Слухайте-но, люди добрі! Нащо нам здалися ті речі? От ти, Катерино, —звернувся він до мами, — для чого тобі вечірня сукня? Ми ж не до театру їдемо. А Ви, Неоніло Степанівно, гадаю, на курорті Вам м’які пантофлі будуть не потрібні — там і так жарко. А ви, малечо моя люба, дайте відпочити вашим іграшкам хоч на кілька тижнів. Однак за каруселями, морозивом і пляжем ви не встигатимете ними гратися. А іграшки візьмуть і образяться на вас. Та і я свою краватку вже не шукатиму — обійдуся без неї.

    Усі послухали мудру татову промову, подумали трішки і погодилися: а й справді, він має рацію. Швиденько взяли валізи і побігли до машини, щоб їхати на вокзал. Останньої хвилини вся родина заскочила до вагону і рушила в путь.

    А тим часом у порожній квартирі освоювався гномик Мудрун. Адже його давній друг зі Школи чарів і хазяйновитості — домовичок — вирішив не відпускати своїх господарів самих і поїхав у відпустку з ними. А Мудрунчика попросив його підмінити і наглядати за квартирою.

    Раптом відчинилися двері шафи, і звідти почулося старече кректання. То стара пузата валіза виходила зі своєї схованки.

— Ну, нарешті, поїхали. А я думала, що задихнуся тут. Та і речей цих забагато довелося сховати.

— Ви що, валізочко, з глузду з’їхали! Для чого ви це зробили? — вигукнув Мудрун, пополотнівши від хвилювання і несподіванки.

— Для чого, для чого... Та для того, щоб не тягали за собою все, що мають. Ти думаєш, чому я так виглядаю: стара, порвана і не придатна ні для чого? А мені не так уже й багато років. Отож бо й воно, що пхали в мене увесь одяг, який мають, а потім навіть не витягували. Бо для чого на курорті туфлі на високих підборах! А я від того всього мало не репалася. Тепер мушу доживати свої дні забутою і нікому не потрібною.

— Так. Але для чого ви заховали речі, поясніть, будь ласка! Вони ж через вас мало не запізнилися на потяг.

— Думаєш, моє материнське серце не болить, коли я бачу, як напихають усілякий непотріб у мої донечки-валізки. Хто ж, як не мати, врятує красу і молодість своїх дітей?

— Це мудро і самовіддано. Проте вони все-таки могли запізнитися, — поважно мовив гномик.

— Та не запізнилися б вони. Я ж знаю, що завжди знайдеться хоч один розумний, який вчасно схаменеться. Зате тепер, сподіваюся, вони понервувалися і ніколи більше не братимуть речей, без яких легко можна обійтися в подорожі. Та й мої донечки довше проживуть.

    За два тижні почулося, як відмикаються двері. І в квартиру увірвався веселий дитячий щебет.

— Боже, як добре вдома! — вигукнув тато і сів на своє улюблене місце — на диван.

    Непомітно з кишені виплигнув домовичок і кинувся Мудрунові в обійми.

— Мамо, мамо, а ти ж дозволиш мені купити ту книжку, що читала дівчинка в поїзді! — почувся веселий Оленчин голосок.

— Звичайно, моя люба, ти гарно поводилася.... Ой! — зойкнула мама від несподіванки і завмерла. Посеред кухні, на найвиднішому місці, яке тільки можна уявити, лежала її сукня — та, яку вона так довго шукала. Поряд стояли туфлі на високих підборах.

— Мамо, мамо....Мої солдатики знайшлися... у коробці... — радісно кричав Петрик зі своєї кімнати.

— І моя Барбі на своєму місці! — підхопила Оленка. — Я ж сто разів тут дивилася!

— Певно, не обійшлося без домовика, — міркувала вголос бабуся. — Це вже я напевне знаю.

— Та що Ви, мамо, таке кажете! — заперечив їй тато. — Такі дорослі, а й досі в байки різні вірите про нечисть і домовиків. Скажіть іще, що предмети оживають, коли вдома нікого немає...

— Усе може бути, синку, усе може бути. Ми ще дуже мало знаємо світ, аби бути такими впевненими в тому, що є і чого не може бути.

— Добре, що знайшлися речі. Це головне. А тепер досить сперечатися і ходімо обідати, — припинила суперечку мама.

    Ще довго Ковальчуки не могли зрозуміти, як так сталося з їхніми речами і хто їх заховав. Бабуся наполягала, що це справа рук домовика, а тато — що причина криється у неуважності, яка “притаманна нам усім”.

    Та наступного року такої метушні і пошуків уже не було, і речі лежали всі на своїх місцях. Адже наука старої валізи не минула марно. Проте про всяк випадок Мудрун розказав своєму другу про витівку старої валізи. Домовичок подякував товаришу за турботу про його оселю та її мешканців. І з тих пір сам контролював, щоб усе необхідне було на видному місці, а непотрібне — якнайдалі від людського (ну і домовичкового, звичайно) ока.

   

Загрузка...