ІДИ, ІДИ, ДОЩИКУ (Зірка Мензатюк)

оповідання

 

    Купила мама Василькові гумові чоботи. Тільки взути їх ніяк: сонячно, сухо. У всьому селі жодної калюжі. А Дощ іти не квапиться. Дрімає собі у хмарині, в тій, шо зачепилася за верхівку тополі на вигоні.

    Пооглядав Василько чоботи, поприміряв та й подався на вигін, до тополі.

— Дошику,— гукає,— іди, щоб калюжі були! В мене чоботи нові, хочеться походити.

    А Дощик ніби не чує. Дрімає та й дрімає.

    Вернувся Василько додому ні з чим. Нипає по двору, нудьгує. Зазирнув у квітник, а там чорнобривці та петунії, що учора сестра Мирославка пересадила, зовсім головки посхиляли, пов'яли. Знов побіг Василько до тополі.

— Слухай-но, Дощику! Мирославчині чорнобривці сохнуть. Виручай!

    А Дощикові на хмарині м'яко, як на перині. Перевернувся він з боку на бік, солодко потягнувся. Треба полити. Так неохота ж...

    Що з ледарем вдієш? Узявся Василько сам за коновку. Аж тут Ластівка сіла проти вікна.

— Ой, — натомилася! — поскаржилась. — Треба гніздо ліпити, а на леваді сухо. Доводиться землю аж від річки носити...

— Біднесенька,— пожалів її Василько.— І тобі б оце дощику... Може, ще раз його покликати?

    Прийшов до тополі та й:

— Дощику! Вже й ластівці без тебе скрутно.

    В’януть бабусині помідори і капуста, в’яне квітник у Мирославки, мої чоботи новенькі стоять без діла,— все тебе чекає!

— Хай уже,— погодився Дощик.— Піду.коли-небудь.

— Не коли-небудь, а тепер іди! — просить Василько.

    Але Дощ заплющив очі і спить собі далі.

    Втретє вертається хлопець ні з чим. А на вулиці Мирославка з подружками.

— Чого ти, Васильку, похнюпився? — перейняли малого.

    Та. не можу Дощу докликатися…

— Ой, чи ти ж умієш його кликати?

— Чом не вмію? Іди, кажу, бо всі тебе чекають…

— Хіба так? — засміялася Мирославка. — Дощ он як треба кликати:

Іди, іди, дощику,

Зварю тобі борщику

В полив’янім горщику,

Винесу на дуба,

Покличу голуба.

Голуб буде пити,

Дощик буде лити!

    Мирославчині подружки й собі побралися за руки та заспівали:

Дощику, дощику, припусти

На бабині капусти...       

    А Маринка, що з Києва до бабусі приїхала, ще й такої завела:

Ой дощику, поливайнику,

Поливай, поливай,

Та і нас не минай! 

    Дощик почув, з-за хмарини виглянув.

— Гарно ви співаєте! І танцюєте... Я теж так хочу!

    Та як припустить! На городи, на левади, на прив’ялі квітки, на бабусині грядки... Чорнобривці враз ожили й головки попідводили, ластівка з радості злинула ген понад хмару. А чобітки гумові в хаті залишились. І хай собі. Калюжі теплі — по таких можна й босоніж!