Загрузка...

ХІБА ВІД НІЧОГО ТАК ТІКАЮТЬ? (Олександр Копиленко)

оповідання

    Погляньте, який кольористий стоїть ліс! Влітку він був зелений, а зараз осінь, і листя пожовкле. Ніби хтось пофарбував ліс у таку світло-жовту фарбу. А підійдіть ближче: одне дерево жовтувате, інше темніше, а цей кущ прикрасив себе, бач, яким червоним листям!

    Пішли хлоп'ятка в ліс гуляти. Весело бігати по м'якому й жовтому листю. Шелестить під ногами. Біжить Василько, за ним Миколка, а потім ціла юрба.

— Погляньте, скільки шпаків сидить на деревах! — крикнув Миколка.

— Ой, багато! — перебив Василько. — Це в них осінні збори. Нарада... Збираються летіти у вирій, обговорюють, яким шляхом вирушати. От багато!

— Ходім зженемо! — крикнув хтось із дітей.

    Шумно затріпотіли крила, засвистіли пташки. Чорна хмара піднялася над лісом і понеслася швидко в напрямку півдня. Шпаки полетіли від нас до весни.

— Прилітайте, ми вам нові шпаківні поставимо! — гукали їм услід діти. Та навряд чи шпаки їх чули — вони вже були далеко.

    Довго гуляли діти в осінньому лісі. Холодне сонце почало ховатися за дерева. Тоді повернулися додому. Майже вийшли на узлісся, коли Миколка своїми меткими очима щось помітив.

— Хлопці, під пеньком щось є, — показав він на старий трухлявий пеньок, під яким була нора, засипана листям і травичкою.

— Нічого там немає, — відповів Василько.

— А я кажу, є! Давай посперечаємось, — знову заявив Миколка. — Ось давайте розкопаємо цю нору. Може, цікаве щось знайдемо.

— Ну, давай розкопаємо. Мені не жалко. Тільки немає ж нічогісінько, — сказав Василько.

— Нічогісінько, нічогісінько... Сам ти нічогісінько не знаєш. Беріть ломаки й давайте копати, — запросив Миколка.

    Діти швидко повиламували палиці й почали розкопувати нору. З'юрмилися навколо пенька, оточили його і розкопують. Та копати їм довелося недовго. Бо там і нори не було, а просто яма... Копнуло кілька душ, розрили листя і побачили — під пеньком лежав цілий клубок гадюк. Вони переплелися одна з одною так, що, мабуть, і розірвати їх було б важко. Тільки голівки їхні гадючі стирчали зверху.

    Як побачили хлопці стільки гадюк, перелякалися, покидали палиці й давай тікати скільки є духу. Аж на луках спинилися. Спинилися, відпочили. Миколка тоді тільки промовив;

— А ти казав — нічого немає. Хіба від нічого так тікають?

— Подивіться на нього, ніби він не тікав, — відповів Василько. — Ото так гадюк! Ніколи стільки не бачив.

— Що вони роблять? — спитав Миколка.

    Але ніхто з товаришів йому на це не міг відповісти. Потім вони дізналися від мене, що то вужі зібралися гуртом зимувати.

     

Загрузка...