ДРУГ (за Олегом Буценем)

На день народження Андрійкові подарували велоси­пед. Синій, із блискучими щитками на колесах, із дзвінком. Ну точнісінько такий самий, який вони з батьком напередодні розглядали в універмазі. Тільки тоді Андрійко й гадки не мав, що то вони насправді ви­бирали. Після оглядин він неохоче притулив велосипед до купи інших, зітхнув і всю дорогу мовчав - так шкода було розлучатися зі срібнорогим красенем.

І ось велосипед став перед своїм господарем.

Як мухи на мед, злетілись у дворі дітлахи подивитися на новий Андрійків велосипед. Андрійко, наче довідкове бюро, відповідав на запитання. Нарешті він неквапливо вмостився на сидінні, натиснув на педалі й закружляв по подвір'ю.

Під'їхав до хлопців і пружно зіскочив. Першим до нього підійшов Бориско і по-хазяйськи поклав руки на руль.

- Дай пробіжусь.

Андрійко знав Бориска давно. Він був грубуватий, задирливий - ні перед ким не спасує. А ще він краще за всіх ходив на лижах. І тому кожен із хлопчаків хотів попасти в коло його друзів. І Андрійко теж.

- На, катайся, - з якоюсь прихованою радістю ви­пустив Андрійко з рук велосипед.

Відтоді вони подружили. Бориско їздив напрочуд спритно. Він умів і ноги закидати на руль, і руками крутити педалі, як у цирку. Хлопці були у захваті від його витівок, і Андрійко щиро пишався своїм новим другом.

Якось надвечір, коли вони каталися у дворі, Бориско несподівано сказав:

- Не подобається мені у дворі... Тут і розвернутися немає де. Гайда на дорогу, до пустиря.

- Далеко, - ухильно відповів Андрійко і крадькома поглянув на свої вікна.

- Хіба то далеко? Та ми велосипедом за дві хвилини там будемо, - і Бориско так поблажливо глянув на дру­га, що той не міг більше опиратися.

- їдь ти, а потім я, - великодушно запропонував Бориско. - Доїдеш до пустиря і назад.

Андрійко вже відкатався і йшов вулицею, а Бориско їхав.

І раптом пронизливий вереск машини... Від жаху Андрійко ввібрав голову в плечі. Ще мить - і машина вдарила в заднє колесо велосипеда, який саме робив стрімкий поворот, а Бориско від поштовху полетів на асфальт.

Що було потім - Андрійко згадував, наче сон. Вони стояли посеред вулиці, звідкілясь позбігалися люди, вимахували руками, галасували. Бориско прикладав чиюсь хустинку до забитого коліна. Коли минувся пере­ляк, Андрійко почав розглядати свого понівеченого велосипеда. Він стримував сльози, але вони по-зрадниць­кому наверталися на очі.

- Думаєш, мені не страшно? - тихо вимовив Борис­ко. - Знаєш, як коліно болить...

Андрійко співчутливо закивав головою.

Батькові Андрійко сказав, що із гірки упав. На тиж­день йому заборонили гуляти у дворі.

І потяглися довгі сумні дні. Йому хотілося побачити Бориска, сказати, що він і словом не прохопився про їхню пригоду. Але Бориско не з'являвся.

І ось, нарешті, він побачив Бориска в гурті хлопців. Щиро всміхаючись, попрямував до нього. Але Бориско якось коротко кивнув йому й одвернувся. Не підвівся, не сказав і слова, навіть очі сховав...

Одного дня Андрійко побачив зі свого вікна, як Бориско надував нового футбольного м'яча малого Кузьми.

- Ставай! - наказав він Кузьмі, і той підстрибом по­біг до цегляної стінки гаража, яка завжди правила хлопчакам за футбольні ворота. Кузьма був щасливий, що придбав собі друга...

Андрійко відійшов од вікна.