Іван Світличний – діяч-дисидент Презентація

Молоді роки.

Народився 20 вересня 1929 року в селі Половинкине на Луганщині у родині колгоспників.

У 1937 році пішов до школи в рідному селі, яку закінчив у 1943 році зі золотою медаллю.

У 1943 році з однокласниками майструє вибухівку, щоб підірвати німецьку машину. Але вона спрацьовує раніше й відриває пальці на обох руках.

З 1947 до 1952 рр. навчався на філологічному факультеті Харківського університету, закінчивши вищий заклад з відзнакою. Був дуже перспективним дослідником, але через його принциповість, особливо в українському питанні, на кафедрі його не залишили.

З 1952 до 1955 р. навчався в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР.

З 1957 р. — молодший науковий працівник Інституту літератури, а з 1963 р. — науковий працівник Інституту філософії АН УРСР. За прояв незалежних поглядів його дисертація «Рухома естетика» не була допущена до захисту, бо не відповідала ідеології марксизму-ленінізму.

Світличний ніколи не приховував свої проукраїнські погляди, за які його звідусіль звільняли.

А з 1965 року остаточно перестали приймати на роботу і він міг лише друкуватися під чужими іменами і псевдонімами.

Помешкання Івана Світличного – своєрідний центр формування національної свідомості.

У 1960 році одержав квартиру, яка перетворилася на місце збору української інтелігенції. «В тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній.

Однак, ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини», – згадувала пізніше його дружина Леоніда Світлична.

У 1962 - 1963 роках став одним із засновників та безперечних моральних лідерів Клубу творчої молоді в Києві. Іван Світличний допомагав творити усій поетичній молоді. До нього ходили Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Василь Стус і інші митці. «Усі ми зібрані Іваном, усі ми зійшлися на світло його серця, Іван втягував у коло свого тяжіння все найкраще, найлюдяніше, найталановитіше. Зло не мало до нього входу», - писала про Світличного поетеса Ірина Жиленко.

Одним із перших установив контакт з українською діаспорою на Заході.

Поширював самвида́в – "Щоденник" поета Василя Симоненка та його нецензуровані вірші.

Розповсюджував "Українські юристи під судом КҐБ" про справу Левка Лук'яненка.

Налагодив зв’язки зі братами Горинями та іншими галичанами, переконавши їх в необхідності об’єднання зусиль у поширенні «боротьби словом».

Іван Світличний був першокласним перекладачем. Перекладав Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена, інших авторів з польської, турецької, сербської. Його поетичну інтерпретацію поезій Беранже зараховують до вершин перекладацької майстерності.

Репресії 60-х років

Уперше Івана Світличного було заарештовано 1 вересня 1965 р. Однак спротив середовища шістдесятників в Україні і за кордоном був таким великим, що через вісім місяців Світличного випустили – за відсутністю доказів як «соціально безпечного».

У тому ж році Іван Світличний почав роботу над словником синонімів. Його турбувало, що багато слів в українських словника – калька з російської. Утім згодом перенесений інсульт не дав Світличному завершити свою працю.

Репресії 70-х років.

Вдруге його заарештували під час «покосу» української інтелігенції на початку 1972-го й звинуватили в антирадянській агітації і пропаганді, виготовленні та поширенні самвидаву. Того ж року було заарештовано Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола , Надію Світличну. На суд ні дружину, ні матір Івана Світличного не допустили.

Вирок закритого судового процесу: 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 років заслання (щоправда, до них зарахували 8 місяців, відсиджених у 1965-1966 роках).

Відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино.

Мав незаперечний моральний авторитет серед політв'язнів, став душею табірного руху Опору — його називали «табірною совістю». Виявляв моральну стійкість і силу духу, багато разів брав участь у протестних голодуваннях.

Останні роки життя дисидента.

У серпні 1981 року на засланні у Світличного стався інсульт. Попри те йому не дозволили повернутися до Києва.

До Києва повернувся лише в січні 1983-го. Жив у квартирі на четвертому поверсі без ліфта, тому практично був позбавлений можливості бувати на вулиці. У 1989 році у нього стався ще один приступ, після чого вже не міг ні говорити, ні рухатися.

Іван Світличний помер 25 жовтня 1992 року. Згодом його дружина писала: «Фізично Іван помер на своєму ліжку в жовтні 1992 р., а як творча людина – загинув у серпні 1981 р. в засланні на Алтаї».

Похований на Байковому кладовищі, неподалік могили Василя Стуса.

Поховали Івана Світличного у вишиванці, подарованій Василем Стусом.

Козацького хреста зі словами Святого Письма «Він був світильником, що горів і світився» вибив художник Микола Малишко.

Слайд 2