Тема: розповідь про те, як Лисиччина порада допомогла вівчареві позбавитися підступної змії.

Головна думка: «Невже ти вжалиш людину, яка тобі зробила добро?».

Мета: засудження підступних намірів, заклик на добро відповідати добром.

Рід літератури: епос.

Жанр: казка.

Ознаки казки

Казковий зачин: «Одного разу…».

Персонажі: тварини, які наділені людськими рисами, вміють розмовляти.

Слова-повтори: «стара-престара», «Лисичко-лисичко», «бив-бив».

Трикратні дії: питання задавав тричі – корові, яблуньці, лисичці.

Добро перемагає зло (Лисиччина порада допомогла позбутися підступної змії)

Будова твору

План

1. Під час пожежі вівчар рятує змію.

2. Невдячна змія хоче вжалити рятівника.

3. Корова скаржиться на людей.

4. Дерево на стороні зла.

5. Порада лисички.

6. Вівчар врятований.

Головні персонажі: вівчар і змія.

Другорядні персонажі: корова, дерево, лисичка.

Вівчар – позитивний персонаж, бо він врятував змію під час пожежі, а лисиччина порада врятувала його від смерті.

У цілому в  казках змія або наділена мудрістю, або проявляє свою злу сутність. У цій казці змія – негативний персонаж, хоче відплатити злом за добро вівчаря.

Худюща корова і стара-престара яблуня про добро судили по своїх вчинках, а про зло – по вчинках людей щодо них.

Лисичка у цій казці позитивний персонаж, бо її хитрість допомогла перехитрити підступну змію.

Казка вчить бути добрими, пробачати іншим, на добро не відповідати злом.

У казці змія проявила свою злу сутність, тому вівчареві ще дуже повезло, що він зустрів хитру лисичку, порада якої врятувала йому життя.

Цитатна характеристика вівчаря

Цитатна характеристика змії

Цитатна характеристика лисиці

Цитатна характеристика корови

Цитатна характеристика яблуні

ЛИСИЧЧИНА ПОРАДА

     Одного разу, пасучи в степу отару, старий вівчар ліг спочити та й задрімав. А прокинувшись, побачив, що степ охопила пожежа. Завернув він свою отару та й погнав геть від небезпечного місця. Оминаючи охоплений полум'ям пагорб, він раптом почув голосне сичання. Бачить — а в полум'ї б'ється, звивається чимала змія. Зглянувся вівчар над нею, прив'язав до своєї ґирлиґи торбинку і простягнув у полум'я. Змія спритно заповзла в торбинку, вівчар підтягнув її до себе. А та, щойно вилізши, кинулась на вівчаря і вмить обвила йому ногу.

    Здивувався вівчар та й питає:

— Чого це ти обвила мою ногу?

— Бо хочу тебе вжалити, — відповіла змія.

— Але ж я тебе врятував від страшної смерті. Невже ти вжалиш людину, яка тобі зробила добро?

— Я не повинна зважати на такі дурниці. Якщо від природи мене наділено жалом, то я повинна жалити, ні про що не думаючи. От і все.

— Та не може такого бути! — вигукнув у розпачі вівчар. — Ну, постривай трохи, давай спитаємо в когось, чи можна на добро відпо­відати злом. Як скажуть сторонні, так і буде.

    Погодилася змія, і вівчар рушив уперед зі змією на своїй нозі.

    Невдовзі трапилася їм назустріч худюща корова.

— Послухай, корово, скажи-но нам: добром чи злом відповідають на добро?

    Корова замислилась на хвили­ну, а тоді сказала:

— Зазвичай на добро відповідають злом. От візьміть мене: доки я була молода і давала молоко тричі на день, господарі мене любили й ходили за мною як за своєю ди­тиною. А тепер я постаріла, не стало в мене молока, і го­сподарі збираються завтра продати мене на м'ясо. Хіба ж добром вони платять мені за моє добро?!

— Ну от, бачиш, вівчарю, самі люди платять злом за добро. Чого ж ти від мене вимагаєш? — просичала змія.

— Готуйся до смерті — зараз я тебе вжалю та й усе.

— Постривай, куди ти квапишся? Давай ще в когось спитаємо, — кинувся благати вівчар. — А тоді вже хай буде, що буде.

    І тут вони побачили дерево, що стояло край дороги. То була стара-престара яблуня з обідраною корою й полама­ним гіллям. Земля довкола її стовбура була всипана ка­мінням.

    Вівчар спитав у яблуні:

— Скажи нам, яблуне, добром чи злом відповідають на добро?

— Злом, звичайно, злом, — відказала яблуня. — За мо­лодих літ на моєму гіллі рясно родили яблука. Перехожі кидали в мене камінням, збиваючи їх, хлопчаки вилізали на мене й ламали гілки. Бачите, що тепер з мене сталося. Незабаром мене спиляють на дрова. То хіба це добро за моє колишнє добро?!

— Ну, от тобі й дерево те саме сказало, — просичала змія і намірилася вжалити свого визволителя.

— Зачекай ще трохи, — попросив засмучений вівчар.

— Давай ще раз, востаннє спитаємо у когось.

    І тут їм нагодилася лисичка.

— Лисичко-лисичко, — зупинив її вівчар, — скажи нам, чи справедливо відповідати злом на добро?

    Спинилася лисичка, поглянула на вівчаря і на змію, що обвилася навколо його ноги.

— А чого ви мене про це питаєте? — спитала раптом лисичка.

— Та от врятував я змію від смерті у вогні, а вона тепер хоче мене вжалити. Хіба ж це справедливо?!

— Як же ти її врятував від смерті? — здивувалася ли­сичка.

— Побачив, що вона б'ється в полум'ї і зглянувся над нею. Прив'язав до вівчарської ґирлиґи торбинку і про­стягнув у полум'я. Вона заповзла в торбинку, я витягнув її з полум'я і випустив на волю. Ось так і порятував.

    Почувши таке, лисичка голосно засміялася і сказала:

— Ти, мабуть, вирішив поглузувати з мене, вівчарю! Хіба могла б така велика змія вміститися у твоїй малень­кій торбинці? Не може такого бути.

— Але я вмістилася, — заперечила змія.

— Не вірю! Покажи, як це в тебе вийшло. Спробуй ще раз залізти в торбинку. І тоді я скажу, хто з вас має рацію.

— Ну, дивись, — похвалилася змія і заповзла знов у торбинку.

    Тут лисичка моргнула вівчареві, щоб той зав'язав тор­бинку, і сказала:

— А тепер бий торбинкою об землю, скільки сили маєш!

    Вівчар так і зробив. Бив-бив, доки убив підступну змію, а тоді пішов своєю дорогою.