БАБА ОНИСЯ
|
У баби Онисі було три сини. У баби Онисі синів нема. На кожній її волосині морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато. Страшнішого ж горя нема, ніж те, коли старість мати в домівці стрічає сама.
Немає такої біди і муки, ніж сумно з-під сивих брів дивитись щодня, як внуки ростуть без своїх батьків. |
За те, що ми в космос знялися, що нині здорові й живі, я пам’ятник бабі Онисі воздвиг би на площі в Москві.
Щоб знали майбутні предтечі1 в щасливій і гордій добі: їх горе на утлії2 плечі Онися взяла собі.
Щоб подвиг її над землею у бронзі дзвенів віки, щоб всі, ідучи повз неї, знімали в пошані шапки. |
1. Предтеча — особа, яка своєю діяльністю підготувала шлях, умови для діяльності інших.
2. Утлий — тут: слабкий, тендітний.
Тема: поетична розповідь про бабу Онисю.
Головна думка: «щоб подвиг її над землею у бронзі дзвенів віки».
Мета: уславлення материнського подвигу баби Онисі.
Рід літератури: лірика.
Жанр: вірш.
Збірка: «Тиша і грім» (1962 р.)
Художні засоби
Епітети: «майбутні предтечі», «в щасливій і гордій добі», «утлії плечі».
Метафори: «На … волосині морозом тріщить зима», «горя на світі застав багато», «старість … в домівці стрічає», «їх горе …на плечі … взяла собі », «подвиг у бронзі дзвенів».
Антитеза (протиставлення): «У баби Онисі було три сини. У баби Онисі синів нема».
Інверсія: «На кожній її волосині морозом тріщить зима».
Анафора (єдинопочаток): «У баби Онисі…», «Щоб …».
Зменшуваний суфікс: «домівці».
Кількість строф: шість.
Вид строфи: чотиривірш (катрен).
Віршовий розмір: тристопний амфібрахій.
|
не |
ма |
є |
та |
ко |
ї |
бі |
ди |
і |
му |
ки |
|
ніж |
сум |
но |
з-під |
си |
вих |
брів |
|
|
|
|
|
ди |
ви |
тись |
що |
дня |
як |
вну |
ки |
|
|
|
|
ро |
стуть |
без |
сво |
їх |
ба |
тьків |
|
|
|
|
/U_U/U_U/U_U/U_
/U_U/U_U/U
/U_U/U_U/U_
/U_U/U_U/U
Римування: АБАБ (перехресне).
Точні рими: нема – зима, нема – сама, муки – внуки, брів – батьків, живі – Москві, добі – собі, предтечі – плечі, віки – шапки.
Поет присвятив вірш бабусі Онисі, яка жила в його рідному селі.
Нелегка доля судилася старенькій – нема у неї трьох синів, вони полягли на фронті. Тому змушена була «сумно з-під сивих брів дивитись щодня, як внуки ростуть без своїх батьків», її горе у тому, що «старість мати в домівці стрічає сама». Поет пропонує будувати не химерні пам’ятники, а таким людям, як його односельчанка, «щоб подвиг … над землею у бронзі дзвенів віки», «щоб всі, ідучи повз …, знімали в пошані шапки».