Тема: розповідь про знайомство Михася зі своїм першим канадським приятелем.

Головна думка: «він, сину, теж українець!».

Мета: заклик зберігати свою українську ідентичність.

Рід літератури: епос.

Жанр: оповідання.

Автор: Іван Бондарчук.

Доведення, що прочитали оповідання

Твір невеликого обсягу (дві сторінки) про подію (знайомство Михася зі своїм першим канадським приятелем-українцем) з життя декількох персонажів (Михась, його мама, діти у дворі, канадський приятель-українець).  

Будова твору

Зачин: «Михась виїхав із батьками до Канади…».

Основна частина: «Сьогодні на розі вулиці гралися діти…».

Кінцівка: «Це був перший Михасів приятель…».

План

1. Переїзд до Канади.

2. Михась вийшов за хвіртку.

2. Непорозуміння між дітьми.

3. Перехожий заступається за Михася.

4. Він теж Українець.

5. Перший Михасів приятель.

Головний персонаж: хлопчик Михась.

Другорядні персонажі: Михасева мама, канадський приятель, діти у дворі.

Розповідь ведеться від імені автора.

Цитатна характеристика персонажа

Цитатна характеристика приятеля

МИХАСЕВА ЗУСТРІЧ ІЗ КАНАДОЮ

    Михась виїхав із батьками до Канади. Вони поселили­ся на розі вулиці в червоному будинку. Уже з першого дня батько пішов на роботу. Мати доглядала за меншою сестричкою і наказувала синові не виходити на вулицю. Ще по дорозі в Канаду Михась багато чув від батьків про цю країну. Казали: це великий простір, а на ньому — усякому воля. Яка ж тут воля Михасеві? Дверми не рипай, не бігай по східцях, не виходь за огорожу!

    Михась уже трохи тут освоївся. Уже й деяких людей упізнає на вулиці, пробує виходити за огорожу.

     Сьогодні на розі вулиці гралися діти. Якийсь час Михась виглядав з-за огорожі, придивлявся до їхньої гри, а потім вийшов за хвіртку й несміливо наблизився до гурту. А ді­тям якраз одного й бракувало для гри.

     Вони підійшли до нього й почали кликати до себе. Але Михась не розумів їхньої мови й стояв, як пеньок.

     «Які великі, а говорити не вміють! Белькочуть якось, не знати по-якому», — подумав Михась.

— Такий великий, а мови не знає. Що ти, німий чи що?! — викрикували хлопці.

     Вони обступили його з усіх боків і почали штовхати. Ми­хась спочатку всміхався, думав, що вони жартують, але як вони добре йому припекли, то й заплакав.

— Що ви робите?! — крикнув на них прохожий хло­пець, який повертався звідкись із книжками під пахвою. — Що вам треба від нього? — запитав, підступивши до гурту.

— Ми штовхаємо його, щоб почути його голос. Це якийсь німий, чи що. Хочемо, щоб він ішов гратися з нами, а ні, то хай іде звідси! — закричали хлопці.

— Які ви нерозумні! Хочете примусити його говорити, але він не вміє. Я знаю цього хлопця. Він недавно при­їхав сюди з батьками з Європи, ще не мав часу вивчити вашої мови. У нього є своя мова — українська, і ви його не зрозумієте.

    І він став говорити до Михася українською мовою. Усі здивовано й з повагою прислухалися до них.

— Звідки ж ти знаєш його мову? Чи ти теж недавно приїхав? — запитали вони.

— Ні, — заперечив хлопець із книжками.

— То, може, твої батьки приїхали?

— Батьки мої вже тут на­родилися. Мій дідусь приїхав з України. Але я — українець. Тож чому мені не знати укра­їнської мови?

    І він став їм оповідати про Україну та про українців, які живуть у різних країнах світу, а душею і думками линуть до свого рідного краю.

     Хлопці з великою увагою прислухалися до його розпо­віді.

     Один більший зростом, а другий менший ішли поруч і трималися за рамена¹.   Хлопці стояли мовчки, дивилися їм услід.

     Старший меншому розповідав, що в цьому місті є ба­гато українців, що в них є свій народний дім, своя церква й школа.

    Мама виглянула з вікна, Михась викрикнув:

— Мамо! Цей хлопець говорить так, як і я!

    Вона всміхнулася:

— Він, сину, теж українець!

    Це був перший Михасів приятель, який допоміг йому познайомитися з Канадою.

^{1. Рамено — застаріла назва плеча.}