Тема: павучинка Леле шукає відповідь на питання, чому люди бояться павуків.

Головна думка: «Мені здається, що ми боїмося тільки того, що для нас незрозуміле».

Мета: заклик сприймати все таким, яким воно є насправді.

Рід літератури: епос.

Жанр: казка.

Вид казки: про тварин.

Ознаки казки

Персонажі: тварини, які наділені людськими рисами, вміють говорити.

Дії-повтори: багато разів шукала відповідь на своє питання.

Добро перемагає зло: павучинка Леле прислухалась до порад.

План

1. Перше павути́ннячко.

2. Непросте запитання.

3. Павучинка шукає відповідь.

4. Незрозуміле лякає.

5. Чудова відповідь знайдена.

Головний персонаж: павучинка Леле.

Другорядні персонажі: родина павуків.

Розповідь ведеться від імені автора.

Цитатна характеристика павучинки Леле

Казка вчить пізнавати і сприймати світ таким, яким він є.

Казка засуджує несправедливе ставлення до інших.

Написали, як зрозумів слова бабусі про те, що всіх треба сприймати такими, якими вони є.

       Бабуся сказала павутинці, що всіх треба сприймати такими, як вони є. І я погоджуюся з такою думкою.

       Якщо навіть є люди, які недолюблюють когось, то натомість не слід їм платити такою ж монетою. Адже є й такі, що вважають нас чудовими. Вірити в себе, бо ми ж насправді такі є.

      Сприймати інших такими, як вони є. Не вигадувати того, чого нема. Бо там, де мало  знань, там панує страх.

^{ЯК ПОЛЮБИТИ ПАВУЧЕНЯ?}

^{(із німецької переклав Володимир Чайковський)}

      ^{Маленька павучинка Леле вперше самотужки сплела паву­тиннячко, але чомусь не раділа цьому. Вона сиділа і думала. І раптом, щось надумавши, побігла до матусі.}

^{— Мамо, — запитала павучинка Леле, — чому люди нас бояться?}

^{— А чому ти вважаєш, що вони нас бояться? — здивува­лася мама.}

^{— Сьогодні повз моє павутиннячко проходили люди. Коли вони побачили мене, то голосно скрикнули: «Ой леле! Гидота яка!» — і повтікали, — пояснила засмучена павучинка.}

^{— Знаєш, серденько, — сказала на те мама співчутливо, — на деякі питання не так просто відповісти відразу. Але якщо допитлива павучинка ставитиме багато запитань, то зможе знайти власні відповіді.}

     ^{Леле замислилася. Раптом їй дещо спало на думку, і вона, сповнена піднесення, попростувала до дядечка Довгонога…}

^{— Дядечку Довгоноже, чому люди нас бояться? — спита­ла Леле.}

^{— Це дуже просто, — посміхнувся дядечко Довгоніг. — Бо не можуть зрозуміти, як ми так елегантно пересуваємося на вісьмох лапках, а вони спотикаються навіть на своїх двох ногах.}

^{— То через це люди нас бояться? — здивувалася малень­ка павучинка і, спантеличена, пішла до свого двоюрідного брата Пуньки...}

^{— Пунько, чому люди нас бояться? — запитала його Леле.}

^{— Не знаю, — відповів Пунька. — Знаю лише, що я сам їх боюсь. Але варто мені уявити, буцімто в них теж є рідня, як-от у нас: двоюрідні брати, сестри, а може, навіть молодші братики чи сестрички… як мій страх минає.}

    ^{Павучинці Леле сподобалася відповідь Пуньки більше, ніж дядечка Довгонога. Але вона хотіла дізнатися ще більше — і вирушила далі до тітоньки Іґітти...}

^{— Тітонько Іґітто, — звернулася до неї павучинка, — чому люди нас бояться?}

^{— Ох, знаєш, — припинила розгойдуватись у своєму паву­тинні тітонька Іґітта, — я раніше теж так вважала. Я мешкала тоді в ошатній дитячій кімнаті. Але люди зруйнували мій бу­диночок. Відтак я змушена була перебратися надвір, до поштової скриньки. І тепер юнак, що розносить пошту, що­ранку дуже приязно вітається зі мною.}

      ^{«Можливо, люди бояться нас тільки тоді, коли ми оселяє­мося в них дома?» — подумала маленька павучинка Леле. Із такими думками вона вирушила до свого найщирішого дру­га Чхачка.}

^{— Чхачочку, чому люди нас бояться? — запитала Леле.}

     ^{Чхачок саме розширював павутиння і аж здригнувся від несподіванки. А тоді, гучно чхнувши, упав, із ніг до голови заплутавшись у власному павутинні.}

^{— Ой, пробач, я не навмисне. Хто ж знав, що ти так наля­каєшся… — вибачилася павучинка.}

^{— Пусте, — відказав Чхачок. — А наразі маєш відповідь на своє запитання. Вони нас бояться, бо ми рухаємося аб­солютно безгучно. Люди не здатні почути нас. А ми раптом безгучно гульк! — і вигулькуємо. Звісно, вони жахаються.}

    ^{Павучинка серйозно замислилась, але навіть така відповідь не задовольнила її  цілковито, і вона почимчикувала до Муккі.}

^{— Муккі, чому люди нас бояться? — запитала павучинка Леле.}

     ^{Перервавши гімнастичні вправи, Муккі на мить замислився. Тоді помилувався на свої м'язисті лапки і авторитетно мовив:}

^{— Напевне, тому, що ми такі сильні і хоробрі. До того ж ми здатні видертись, куди тільки нам заманеться, і на будь-якій висоті натягти своє павутиння.}

^{— Усе це справляє враження, — усміхнулася павучинка, вирушаючи в путь до своєї двоюрідної сестри Белли.}

^{— Белло, чому люди нас бояться? — запитала павучин­ка Леле.}

^{— Ох, не треба вірити геть у все, що кажуть інші, — спо­кійно проказала Белла, розчісуючи гребінцем своє русяве волосся.}

^{— Що ти маєш на увазі? — здивовано перепитала павучинка.}

^{— Я чула, буцімто вони нас недолюблюють за те, що вва­жають потворними. Але, щиро кажучи, я не можу такого навіть уявити, — пояснила Белла, поправляючи свій рожевий бантик.}

^{— Я теж не уявляю! — погодилася Леле і вирушила до художника Міро.}

^{— Міро, чому люди нас бояться? — запитала павучинка Леле в художника.}

    ^{Міро вибухнув веселим сміхом.}

^{— Вони анітрохи нас не бояться, — запевнив він павучинку. — Вони в захваті від нас! Подивися на мій будиночок. Люди вважають його витонченим витвором мистецтва. Іноді, коли вранішня роса тремтить на шовкових ниточках павутин­ня, люди подовгу стоять перед ним, милуються і не можуть відвести очей.}

^{— Так, павутиння завжди гарно виблискує, — гордо під­твердила Леле і попростувала до бабусі Ерни.}

^{— Бабуню Ерно, чому люди нас бояться? — запитала Леле.}

^{— Я не знаю, моє миле дитя, — сказала бабуся Ерна, від­кладаючи своє плетіння. — Та якщо ти комусь не до вподоби, це ще не означає, що ти теж мусиш його недолюблювати.}

^{— Що ти маєш на увазі? — спантеличено перепитала па­вучинка.}

^{— Ми маємо всіх сприймати такими, якими вони є, — лагідно відповіла бабуся. — Можливо, деякі люди нас вважають чудовими! А ми ж насправді такі і є.}

    ^{Леле обміркувала почуте. Така відповідь видалася їй пере­конливою. Вона усміхнулася бабусі і вирушила додому.}

^{— То як, вдалося тобі знайти відповідь? — гукнула зда­ля матуся.}

^{— Мені здається, що ми боїмося тільки того, що для нас незрозуміле, — відповіла Леле. — Можливо, якщо все сприймати таким, яким воно є, страху не залишиться.}

^{— Моя люба маленька павучинко! — розчулено вигукнула мама. — Тобі пощастило знайти чудову відповідь. Я люблю тебе, серденько, саме такою, яка ти є!}

^{— І я тебе також, матусю!}