Тема: розповідь про Ярика Божка та його однокласників.

Головна думка: «Він раптом відчув, як це здорово, як це гарно, як це радіс­но — давати радість іншим».

Мета: заклик бути щедрим, дарувати радість іншим.

Проблема: заздрість і щирість, дружба і булінг.

Рід літератури: епос.

Жанр: повість.

Уривок з оповідання «Макароніна» повісті «Одиниця з обманом».

 

Композиція твору

Експозиція: Ігор Дмитруха, він не пригощає скромного Ярика жуйкою, тому однокласник потай заздрить.

Зав’язка: Ярик дізнається, що тітка Люба їде до Німеччини і замовляє жуйку.

Розвиток дії: Ярик уявляє, як він помститься кривднику, замість жуйок тітка привезла «Цукертюте» і чотири кілограми різних цукерок для Ярика та його однокласників, хлопчик щиро пригощає друзів..

Кульмінація: раптом Ярик побачив Ігоря Дмитруху і пригостив цукерками кривдника.

Розв’язка: хоч цукерок не залишалося, Ярик почувався радісним, бо приніс радість іншим.

 

План

1. Сон Ярика Божка.

2. Таємна заздрість Ярика.

3. Хлопчик чекає жуйки.

4. Тітка привозить «цукертюте».

5. Ярик несе цукерки до школи.

6. Однокласники обступили Ярика.

7. Пригощає Ігоря Дмитруху.   

8. Радісно давати радість.

 

Головний персонаж: Ярик Божко.

Другорядні персонажі: Ігор Дмитруха, інші однокласники.

Розповідь ведеться від імені автора.

 

Цитатна характеристика Ярика

Тихий, непомітний, скромний

«Одного разу тихому, непомітному й скромному Ярикові наснилося… »

Заздрить Ігорю Дмитрусі, який має жуйки

«Ярик заздрив потай»

Мріє попробувати смак жуйки

«Як хотілося Ярикові попробувати жувачки! Яка вона хоч на смак?!»

Ображений на Ігоря Дмитруху

«Ярика наче ошпарило. Більше він не просив»

Хоче віддячити кривдникам тою ж монетою

«Хай поковтають слину, як він ковтав!»

Розчарований, бо тітка Люба забула жуйку у вагоні

«Ярикові зробилося так гірко, наче йому всередину накидали полину»

Дуже засмучений

«І від тої гіркоти сльози самі собою закапали з очей»

Здивований

«Як же його жувати? Хіба я його вгризу? — здиво­вано звів брови Ярик»

Щедрий

«Це… вам… усім… Пригощайтесь!.. Будь ласка!..»

Не злопам’ятний, щирий, пробачає кривдникові

«І раптом Ярик побачив Ігоря Дмитруху. Ігор стояв осторонь, насупивши брови, і напружено дивився у вікно. І, несподівано для самого себе, Ярик ступив до нього крок і сказав: «А ти? Бери! Чого ти? Бери!»

Радісний, бо подарував радість іншим

«Він раптом відчув, як це здорово, як це гарно, як це радіс­но — давати радість іншим»

Про випадок, описаний у творі

   Напевно, у кожного був випадок, описаний у творі.

   У класі з головним персонажем не ділились  смаколиками. Він був засмученим. А потай заздрив. Якось тітка привезла йому цукерки з Німеччини. Головний герой пригостив усіх однокласників. Він зрозумів просту річ, коли дарувати радість іншим, стає приємно самому.

   Думаю, всі учні почнуть краще ставитися один до одного. Жадність, нещирість, заздрість – це погані риси характеру.

 

ЯРИК БОЖКО (скорочено)

     Одного разу тихому, непомітному й скромному Ярикові наснилося, що Ігор Дмитруха у своїй печері скарбів із багатством, яке називалося «кау-гуммі», або жувальна гумка, жувачка чи жуйка. Ігор Дмитруха приносив її у школу. Ті, кого він частував, щасливо поблискуючи очима, плямкали на уроках. А інші заздро позирали на щасливчиків або гордо вдавали, що це для них — тьху! — і заздрили потай, у глибині душі. Ярик заздрив потай. Як хотілося Ярикові попробувати жувачки! Яка вона хоч на смак?! Коли він усе-таки наважився якось і попросив, Ігор здивовано глянув на нього й пхекнув: — Що?! І тобі?! Обійдеться!.. Ярика наче ошпарило. Більше він не просив.

       Ярик дізнається, що його рідна тітка Любочка їде до Німеччини. Він домовляється з нею, що вона привезе жувальну гумку.

      Ярик уявляв собі, як це буде здорово, коли він прийде в клас, плямкаючи на всю губу жвачкою, і всі пороззявляють роти від подиву, від заздрості й бажання. І Ігор Дмитруха попросить: «Дай!». А Ярик подивиться на нього зневажливо й пхекне: «Обійдеться!». І Льоні Монькіну, і Валері Галушкинському, які з ним не ділилися, коли Ігор їм давав. Хай поковтають слину, як він ковтав! І вже зараз Ярик дивився на них переможно і зверхньо. Бігайте-бігайте!.. Смійтеся-смійтеся!.. Ви й не знаєте, нещасні, які муки на вас чекають!

Нарешті тьотя Любочка приїхала з Німеччини.

— Ну?! — запитав Ярик

— Що? — невинно закліпала очима тьотя Любочка.

— Як — що? Гумка! — Ярик завмер від недоброго передчуття

— Ой! Ти знаєш… Ти не ображайся, пташечко, ти не сердься. Я купила, купила, слово честі… Але… забула… в електричці …

    Ярикові зробилося так гірко, наче йому всередину накидали полину. І від тої гіркоти сльози самі собою закапали з очей. Він так чекав! Так виглядав! У-у-у!..

— Дивись, що я тобі привезла… — зашепотіла тітонька Любочка

    У пакеті був конус, обклеєний лискучим кольоровим папером і порожній усередині — наче клоунський ковпак.

— Як же його жувати? Хіба я його вгризу? — здиво­вано звів брови Ярик.

— Гризти його не можна. Він картонний. Це — «цукер-тюте» — торба для цукерок. Такі «цукертюте» в Німеччині дарують дітям у перший день, як вони йдуть до школи. Тобі не подобається?

— Подобається, — зітхнув Ярик — Тільки що я з ним робитиму?

— Як — що?... Ах, я ж забула покласти цукерки. Я ж купила, — заметушилася тьотя Любочка. — Чотири кіло­грами… Різних…

     І тьотя Любочка, нервово розриваючи кульки, почала насипати цукерки в «цукертюте».

— Понесеш у школу. Друзів почастуєш. Це ж цікаво. Диви, як гарно.

     Здоровенницьке «цукертюте», повне з верхом (мабуть, ціле відро цукерок влізло), справді мало непоганий вигляд — святковий і надзвичайний, наче казковий ріг достатку.

    «А що? Може, і нічого, — подумав Ярик — Усіх по­частую, а Ігорю Дмитрусі — дзуськи! «Обійдеться!». Жуй свою жувачку!.. ».

    Ярик поклав три цукерки «Білочка» на самісінький спід, а вже потім насипав у «цукертюте» решту цукерок. Вирішив — спершу почастує всіх, а собі залишить «Бі­лочки».

    У школі першим він зустрів Валеру Галушкинського. Валера роззявив рота й кумедно витріщився:

— О! Фо це таке?!

    А за хвилину Ярика вже обступили з усіх боків:

— О! Що це? Що це?

— Ой! Яке гарне! А цукерок скільки! Ой-йой-ой! Ой! Що це? Ой!

— Та не штовхайтесь! Дайте глянути!

— Посунься, дай і я подивлюсь! А кому це? Кому це ти приніс?

    Червоніючи й збиваючись від хвилювання, Ярик хрип­ким голосом промовив:

— Це… вам… усім… Пригощайтесь!.. Будь ласка!..

— Ура-а! — закричали Спасокукоцький і Кукуєвйцький.

— Ой, спасибі! Ой, молодець!

— Оце здорово!

— Спасибі… спасибі… спасибі… — завирувало, заве­рещало, загаласувало навколо Ярика.

— А що це? Звідки? Де ти взяв?

— З Німеччини… Тітка привезла… Називається «цукертюте»… — він затнувся, — ну коротше, спеціально для школярів… Беріть! Частуйтесь! Будь ласка!..

    Зацікавлені галасом, у клас уже забігали учні з інших класів. І Ярик усіх частував, припрошуючи:

— Беріть!.. Будь ласка!.. Нате!.. Нате!.. Беріть!..

    І раптом Ярик побачив Ігоря Дмитруху. Ігор стояв осторонь, насупивши брови, і напружено дивився у вікно. І, несподівано для самого себе, Ярик ступив до нього крок і сказав:

— А ти? Бери! Чого ти? Бери!

    Ігор рвучко обернувся й розгублено кліпнув очима. Потім почервонів і криво усміхнувся:

— А… ну… давай… Спа… сибі!..

    Ярик зазирнув у «цукертюте» і побачив, що воно порожнє. Зовсім. Не було навіть тих трьох «Білочок», які він поклав наспід для себе. І тоді Ярик згадав, що сам він так і не попробував жодної цукерки. Але йому й не хоті­лося. «А! Обійдеться!» — із веселою легкістю подумав він.

      Навколо нього всі шелестіли обгортками цукерок, жували й сміялись. Ярик дивився на них, і серце його сповнювалося якогось невимовно солодкого щему. Він раптом відчув, як це здорово, як це гарно, як це радіс­но — давати радість іншим…

 

Уривок з оповідання «Макароніна» повісті «Одиниця з обманом» (повний виклад тексту)

    За третьою ж партою, поруч з Макароніною, сидить Ярик Божко. Як і Шурик Бабенко, він тихий, непомітний і скромний. Про таких завжди кажуть, що він і мухи не скривдить. Чи є він у класі, чи нема його — мало хто й помічає.

    Але одного разу...

    Одного разу Ярикові приснилося, що Ігор Дмитруха — не Ігор Дмитруха, а граф Монте-Крісто. У чалмі, з павиним пером, у мінливому, як у циркового фокусника, халаті, він сидів на атласних подушках у своїй печері скарбів, а перед ним стояв навколішках весь четвертий «Б» клас. Граф Дмитруха дивився кислим поглядом, кривився і казав, як звичайно казала Ліна Митрофанівна, коли учні погано поводилися на уроках: «Ну куди це годиться!». Учні хором жалібно спитали: «То не даси?».

    Ігор Монте-Крісто ворухнув нижньою щелепою і пхекнув: «Обійдеться...».

    Прокинувшись, Ярик зітхнув так глибоко, що мама стривожено запитала:

— Тобі щось болить? Ти, може, захворів?

    Ярик ще раз зітхнув і сказав:

— Чого там болить... Нічого не болить...

— А чого ж ти зітхаєш?

— Просто так... Що казати?..

     Хіба мама зрозуміє?..

    Нічого вона не зрозуміє. Мами таких речей ніколи не розуміють.

    Ви думаєте, просто так, з доброго дива наснився Ярикові Ігор Дмитруха в образі графа Монте-Крісто?.. Ні!.. Бо Ігор Дмитруха — це... Чесно кажучи, графу Монте-Крісто далеко до Ігоря Дмитрухи. Граф Монте-Крісто — вигадка, в уяві, а Ігор Дмитруха живий-живісінький, он сидить через одну парту. І що ті казкові графові брильянти-діаманти порівняно з багатством Ігоря Дмитрухи!.. Єрунда!

    Ігор Дмитруха мав те, чого не мав ніхто!..

    І чого той граф Монте-Крісто ніколи не пробував і навіть не нюхав.

    І за що він, безперечно, оддав би всі свої брильянти-діаманти.

    Ігореве багатство називалося «кау-гуммі».

    Або жувальна гумка.

    Або попросту жувачка чи жуйка.

    Брат Ігоря Дмитрухи Едуард Дмитруха був спортсмен, майстер спорту — баскетболіст, часто їздив на змагання за кордон і звідти привозив Ігореві оте щастя. Ігор, звичайно, приносив у клас і, кого хотів, того частував, а кого не хотів, того не частував. І ті, кого він частував, щасливо поблискуючи очима, плямкали на уроках. А ті, кого він не частував, або неприховано заздро позирали на щасливчиків, або гордо вдавали, що це для них — тьху! — і заздрили потай, у глибині душі.

    Ярик заздрив потай.

    Якої тільки жувачки не приносив Ігор Дмитруха!.. Була в нього і пласкенька, довгастенька, у різноколірних обгортках, наче тонюсінькі шоколадки... І в целофановому мішечку, схожа на цукерки... І в тюбиках, як ото карамель «Спорт» по вісім копійок... І різноколірні кульки на пластмасовій лінійці — навіть обривати шкода, таке гарне...

    Фруктова, ананасна, лимонна, м'ятна... Ех!..

    Не те, що ябеда-донощик Льоня Монькін, — навіть гордій і незалега Валера Галушкинський, що замість «ш» говорив «ф», втрачав характер і канючив, як останній жебрак:

— Ну дай! Ну хоч трофки! Ну одкуси! Ну не будь такий! Ну дай! Ну!

    І Ігор Дмитруха хотів — давав, а не хотів — не давав.

— Обійдеться! — пхекав він зневажливо.

    Льоня Монькін за шмат паршивої жуйки носив Ігорю Дмитрусі портфель, витирав за нього дошку й оддавав свої сніданки...

    Ну, що той граф Монте-Крісто порівняно з Ігорем Дмитрухою! Ну що!

    Як хотілося Ярикові попробувати жувачки! Яка вона хоч на смак?! Але Ярик, так само, як і Шурик Бабенко, був тихоня, завжди скромненько стояв під стіночкою, не ліз у Ігореві друзі й соратники. І коли він усе-таки наважився якось і попросив, Ігор здивовано глянув на нього й пхекнув:

— Що?! І тобі?!. Обійдеться!..

    Ярика наче ошпарило. Більше він не просив.

    Дома Ярик уже кілька разів заводив розмову:

— Тату, а чого це ти ніколи за кордон не їздиш?

— Мамо, а чого б тобі не поїхати за кордон!

— Усі їздять за кордон, а ви якісь... обивателі... міщани... Ану вас!

    Дома Ярик не був такий тихоня, як у школі. Але тато й мама на ці розмови не піддавались. У них завжди було багато справ: у тата на заводі, у мами в інституті — закордон їх не цікавив...

    Та якось під час вечері мама сказала татові:

— Ти знаєш, нашу Любочку посилають у Берлін. На симпозіум.

    Ярик аж підскочив:

— Ой! То це ж здорово!.. Вона мені привезе...

— Ярослав! — нахмурився тато. — Що це за розмови!.. Посоромився б!.. І що ти збираєшся просити?.. По-моєму, в тебе все є.

— Та ні... нічого... Це я просто так...— вчасно взяв себе в руки Ярик.  Батькам говорити нічого не треба. Батьки можуть тільки все зіпсувати.

     Ярик вирішив поговорити з самою Любочкою. Любочка, або тьотя Любочка,— то була Ярикова тітка, рідна сестра Ярикової мами. Сто вісімдесят сантиметрів на зріст, дев'яносто чотири кілограми чистої ваги, кандидат наук, старший науковий співробітник Інституту мікробіології. І всі ті дев'яносто чотири кілограми і сто вісімдесят сантиметрів — суцільна доброта і лагідність. Ярика тьотя Любочка дуже любила (своїх дітей у неї не було), і для нього вона, звичайно,— та що казати!..

— Привезу! Привезу, аякже!

— Тільки ж ти батькам нічого не кажи, а то...

— Не скажу! Не скажу, рибочка ти моя дорога! Сонечко ти моє золоте,— тітка підхопила його на руки і підкинула вгору так високо, що в Ярика похололо всередині.

    І це лоскітне відчуття польоту не залишало потім Ярика весь час, поки тьотя Любочка була за кордоном. Навіть ходити він став не просто, а з підскоком, наче хотів одірватися од землі й злетіти. До речі, запаси жувачки в Ігоря Дмитрухи якраз скінчилися (брат одержав під час гри якусь травму, йому зробили операцію, тепер він лікувався і за кордон поки що не їздив). Ярик уявляв собі, як це буде здорово, коли він прийде в клас, плямкаючи на всю губу, і всі пороззявляють роти від подиву, від заздрості й бажання. І Ігор Дмитруха, звичайно, не вдержиться й попросить: «Дай!». А Ярик подивиться на нього зневажливо й пхекне: «Обійдеться!». І Льоні Монькіну пхекне: «Обійдеться!». І Валері Галушкинському. А то як же! Вони ж із ним не ділилися, не давали, коли Ігор їм давав. Хай поковтають слину, як він ковтав! Хай посвербить їм у носі, як йому свербіло! Хай!..

    І вже зараз Ярик дивився на них переможно і зверхньо. Бігайте-бігайте!.. Смійтеся-смійтеся!.. Ви й не знаєте, нещасні, які муки на вас чекають!.. От пождіть!..

    І сам він ждав. З таким нетерпінням, з таким нетерпінням, що схопив двійку з контрольного диктанту (чого з ним ніколи не траплялося)...

    Нарешті тьотя Любочка приїхала.

    Оскільки батьків в операцію «Жувачка» не втаємничували, то ще перед від'їздом тьоті Любочки було домовлено, що гумку вона передасть Ярикові без свідків (батьки до жувачки чогось ставилися негативно, Ярик це знав). Тому Ярик не виявив занепокоєння, коли тьотя Любочка при батьках дарувала йому різні костюмчики, сорочечки, черевички та інший непотріб, а про гумку — ані пари з уст. Усе було правильно...

    І лише, коли вони зосталися сам на сам, Ярик одразу ж нетерпляче випалив:

— Ну?!

— Що? — невинно закліпала очима тьотя Любочка.

— Як — що? Гумка!

— Ой! Сонечко моє золоте! Рибочко моя! Ти знаєш...

— Що?! — Ярик завмер від недоброго передчуття.

— Ой! Ти знаєш... Ти не ображайся, пташечко, ти не сердься. Я купила, купила, слово честі... Але... забула... в електричці... — тьотя Любочка скривилась і закліпала очима.

— «Пташечко»!.. «Рибочко»!..— аж перекособочився у відчаї Ярик.

— Там у них така електричка в Берліні надземна... називається «ес-бан»...— простогнала тьотя Любочка.— Так я в тому «ес-бані»... як їхала на вокзал... забула... У мене було стільки пакунків, рибочко... А там таке діється... стільки людей...

    Ярикові зробилося так гірко, наче йому всередину накидали полину. І від тої гіркоти сльози самі собою закапали з очей. Він так ждав! Так виглядав! Так же хотів пхекнути Ігорю Дмитрусі: «Обійдеться!». І Льоні Монькіну. І Валері Галушкинському... Пхекнеш тепер!

    У-у-у!..

— Не плач, пташечко!.. Не плач, золотко!.. Дивись, я тобі привезла таке... таке... — тьотя Любочка кинулася до своїх речей і стала квапливо розмотувати якийсь здоровенний, схожий на бомбу пакет. Ярик ще встиг подумати: «Якщо іграшкова бомба — кину на Дмитруху! Підкладу йому під парту! Хай знає!». Але в пакеті була не бомба. В пакеті був якийсь гранчастий, обклеєний лискучим кольоровим папером, порожній усередині конус — наче клоунський ковпак.

— Як же його жувати? Хіба я його вгризу? — здивовано звів брови Ярик.

— Гризти його не можна. Він картонний,— засміялася тьотя Любочка.— Це — «цукертюте», що в перекладі означає — торба для цукерок. Такі «цукертюте» в Німеччині дарують дітям у перший день, як вони йдуть до школи, або, як кажуть німці, «цум ерстен шульганг». Тобі не подобається?

— Подобається,— зітхнув Ярик.— Тільки що я з ним робитиму?

— Як — що?... Ах, я ж забула покласти цукерки. Я ж купила,— заметушилася тьотя Любочка.— Тільки вже в Бресті, на наші гроші, бо... Чотири кілограми... Різних...

    І тьотя Любочка, нервово розриваючи кульки, почала насипати цукерки в «цукертюте».

— Понесеш у школу. Друзів почастуєш. Це ж цікаво. Диви, як гарно.

    Здоровенницьке «цукертюте», повне з верхом (мабуть, ціле відро цукерок влізло), справді мало непоганий вигляд — святкове й надзвичайне, наче казковий ріг достатку.

    «А що? Може, й нічого»,— подумав Ярик.— «Усіх почастую, а Ігорю Дмитрусі, Льоні Монькіну, Валері Галушкинському — дзуськи! «Обійдеться!». Жуйте свою жувачку!..».

    Ярик одразу повеселішав, поцілував безмежно зраділу тьотю Любочку, висипав цукерки з «цукертюте» просто на підлогу і став роздивлятися. Цукерок була сила-силенна і всіх сортів: «Буратіно», «Гулівер», «Кара-Кум», «Ведмедик клишоногий», «Ведмедик на Півночі», «Зоологічні», «Пташине молоко», «Байки Крилова», «Ананасні», «Алеко», «Наталка Полтавка»... Просто очі розбігались. І Ярикові найулюбленіші були — «Білочка», з горіховою начинкою. Ярик поклав три «Білочки» на самісінький спід, а вже потім насипав у «цукертюте» решту цукерок. Вирішив — спершу почастує всіх, а собі залишить насподі «Білочки».

     ...Добре, що Ярик жив недалеко від школи. Бо він би, мабуть, не доніс. І так кілька разів зупинявся і віддихувався. «Цукертюте» було важезне, просто руку обривало. І портфеля ж не кинеш... Правда, тьотя Любочка пропонувала свої послуги (у неї якраз був вільний ранок). Але Ярик категорично відмовився. Ні, ні, ні. Сам, тільки сам!.. Ігорю Дмитрусі ніхто не допомагав носити в школу жувачку!

     Перехожі дивилися на Ярика з веселою цікавістю, обертались і проводжали його усміхненими поглядами.

     У школі першим він зустрів Валеру Галушкинського. Валера роззявив рота й кумедно витріщився:

— О! Фо це таке?!

     А за хвилину Ярика вже обступили з усіх боків:

— О! Що це? Що це?

— Ой! Яке гарне!

— А цукерок скільки! Ой-йой-ой!

— Та не штовхайтесь! Дайте глянути!

— Ой! Що це? Ой!

— Посунься, дай і я подивлюсь!

— А кому це? Кому це ти приніс?

    Червоніючи і збиваючись від хвилювання, Ярик хрипким голосом промовив:

— Це... вам... усім... Пригощайтесь!.. Будь ласка!..

— Ура-а! — закричав Спасокукоцький.

— Ура-а! — підхопив Кукуєвицький.

— Ой, спасибі!

— Ой, молодець!

— Оце здорово!

— Спасибі... спасибі... спасибі...— завирувало, заверещало, загаласувало навколо Ярика.

— А що це? Звідки? Де ти взяв?

— З Німеччини... Тітка привезла... Називається «цукертюте»... цум шульсте... цум гангсте...— він затнувся,— ну коротше, спеціально для школярів... Беріть! Частуйтесь! Будь ласка!..

    Зацікавлені галасом, у клас уже забігали учні з інших класів. І Ярик усіх частував, припрошуючи:

— Беріть!.. Будь ласка!.. Нате!.. Нате!.. Беріть!... І раптом Ярик побачив Ігоря Дмитруху. Ігор стояв осторонь, насупивши брови, і напружено дивився у вікно.

    І, несподівано для самого себе, Ярик ступив до нього крок і сказав:

— А ти? Бери! Чого ти? Бери!

    Ігор рвучко обернувся і розгублено кліпнув очима. Потім почервонів і криво усміхнувся:

— А... ну... давай... Спа... сибі!..

    І, вже жуючи цукерку, весело підморгнув і проспівав:

— Фу-ти! Ну-ти! «Цукертюти»!

    Ярик усміхнувся йому у відповідь і знову почав припрошувати:

— Нате!.. Нате!.. Пригощайтесь!

    Потім зазирнув у «цукертюте» і побачив, що воно порожнє. Зовсім. Не було навіть тих трьох «Білочок», які він поклав наспід для себе. І тоді Ярик згадав, що сам він так і не попробував жодної цукерки. Але йому й не хотілося. «А! Обійдеться!» — з веселою легкістю, подумав він.

    Навколо нього всі шелестіли обгортками цукерок, жували і сміялись. Ярик дивився на них, і серце його сповнювалося якогось невимовно солодкого щему. Він раптом відчув, як це здорово, як це хороше, як це радісно — давати радість іншим...