Трепетне відчуття спокою ранкової пори...

       У проблиску весняного цвітіння яблунь за вікном народжуються чарівні звуки, що проносяться хвилею спогадів у моїй голові. Вони вражають мене пекучим жалем і по-дитячому наївною радістю. Змушують шкодувати про те, що людям властиво дорослішати. Щебет птахів, що змушує облишити звичні справи і ненадовго спинити хід. Шлях вузьким коридорчиком нашої маленької квартирки видавався довжелезним тунелем, через який от-от рушить потяг. Зі сусіднього села до нас іноді доносились звуки залізничної станції, частіше глухими ночами. Тими безсонними ночами я мріяла про мандрівку на одному із таких потягів.

    Наступного ранку мій спокій порушував гуркіт грому за вікном. Було лячно, проте це не зупиняло дітвору вистромлювати маленькі дитячі голови з вікон. Сонячне проміння врешті перемагало та проганяло грозу подалі, разом із нашими страхами. Ближче до полудня гамір лився рікою по усій вуличці та розчинявся разом з душевними пороха́ми мого серця.

      Ці чарівні звуки...