Нещодавно я прочитала зворушливий твір Гарсіа Маркеса. Він також цікавий тим, що у ньому стерта чітка грань між фантастичним та реалістичним. Стиль «магічного реалізму» допомагає автору незвичайними подіями висвітлювати проблеми повсякденності.

     Дивакуватий чолов’яга, крилатий стариган, знівечений лисий бродяга, чудовисько, яке видає себе за когось іншого, – чи власне ангел, так-так, саме ангел. Незбагненне прагнення людської натури – дивитися на речі без намагання побачити суть.

     Байдуже, ким постає персонаж перед тією чи іншою зацікавленою парою очей у натовпі – усі вони вважають його дивиною та розвагою. Люди кричать, кидаються недоїдками, завдають істоті болю, дехто намагається вирвати пір’їну з крил, аби «зцілитись», а хтось, навіть, залишає бідоласі слід від розпеченого тавра. Глядачів не переповнює страх або сумніви перед невідомим, не керує ними і порядність, совість та співчуття. Якась по-хворобливому нав‘язлива цікавість та жага до видовищ.

     Прочитала цікаву думку про те, що образ крилатого старигана символічно зображує віддзеркалення стану суспільства у містечку, в яке він прибув. Понівечений і жалюгідний вигляд старого при першій зустрічі біля моря підкреслює сутність тутешніх людей, які давно забули про справжні багатства і цінності. 

    Напевно, ангел не випадково звалився на подвір‘я родини Пелайо. Його поява мусіла би стати тією подією, яка випробує та змінить не тільки цю сім’ю, а усе суспільство людей, що «втратило вірний орієнтир». Проте жителі містечка не здатні усвідомити свої недоліки і «задихаються» від власної байдужості, корисливості та егоїзму, а родина Пелайо – просто матеріально збагачується завдяки такій «знахідці».

    Ангел, як і усі звичайні люди, відчуває біль та пригнічення, проте терпляче зносить усі витівки й насмішки. Звичайно, таке ставлення ранить його – стариган живе у курятнику в клітці, потерпає від низки хвороб.

    Через певний час, як це і годиться, відвідувачів стає все менше – люди знаходять «нові розваги» і втрачають зацікавленість до ангела. Очевидно, коли стариган не приносить родині потрібний прибуток, він стає для неї «тягарем».

Одного дня Пелайо помічає, що ангел майже не ворушиться. Тільки тоді він проявляє потрібне співчуття, загортає бідолаху у ковдру та заносить у повітку. Символічно, але, можливо, саме такий невеличкий прояв доброти допомагає старигану справитись з недугою – його крила знову обросли пір’ям і зміцніли настільки, що він зміг піднятися в небо.

    Завершується твір, на перший погляд, досить оптимістично – ангел одужує та незграбно покидає містечко, а родина Пелайо зітхає з полегшенням.

    І таке закінчення привертає увагу неоднозначністю. Воно може символізувати те, що реальне суспільство не готове цілком сприйняти усі істини, ангел назавжди покидає світ, не залишаючи сподівання на оновлення. А, можливо, автор не втрачає надію на те, що певними зусиллями світ духовно прозріє і його чекатиме «крилате» майбутнє, тому й переконує читача, що безнадійно змінити тільки того, хто сам не прагне змін.