Нещодавно я прочитала зворушливе у своїй трагічності оповідання Генріха Белля про молодого німецького солдата.      

    Уперше з персонажем читач знайомиться, коли він, будучи пораненим солдатом, потрапляє у шпиталь, організований у місцевій гімназії. Не так давно ці стіни видавались притулком для бажаючих знати більше. Колись класична гімназія невеликого містечка – тепер тільки пристанище для понівечених тіл і душ.

    Важко уявити, які жахливі метаморфози вносить у навколишній світ війна. Випускники шкіл – перспективні юнаки, сповнені сил та відваги, – напризволяще кинуті у вирву безглуздої боротьби, вони перетворюються на гарматне м‘ясо в руках жорстокої системи. Задля такої ж безглуздої війни…

  Важкопоранений солдат, такий збайдужілий до кривавої реальності та всього навколишнього, потрапляє у місце, яке мимоволі переносить його у далекі закутки власної пам’яті. Санітари з ношами у руках хутко проносяться зелено-жовтими коридорами школи, у яку привезли солдат з поля бою, а знівеченому юнакові усе видається до жаху знайомим – картини, статуї, клас малювання… Наче це та ж гімназія, навчання у якій він закінчив усього три місяці тому..

     Хлопець відмовляється вірити власним очам, заспокоює себе, що усе побачене – ще не доказ, а тільки марення, яке огорнуло його затьмарену свідомість.

Гімназія, у якій майбутніх солдат навчали слідувати за «ідеєю», тремтіла від шуму гарматних пострілів, рідне містечко палало червоно-чорними кольорами згарищ і тліло на очах у тих, хто боровся, як і солдат, не усвідомлюючи задля чого. Гімназія і криваве поле бою – дві реальності, розділені нездоланною прірвою часу.

       В оповіданні солдат не наділений власним іменем, звичайно, тому, що таких юних вояк було безліч. Усі ці парубки – люди з чисельними бажаннями, мріями, помислами – стали жертвами «не своєї» війни. Автор неодноразово звертається до зображення минулого у згадках солдата – це допомагає читачам провести чітку паралель подій та наслідків – і доводить, що війна у будь-якому прояві завдає тільки руйнації та страждань.

   Завершується оповідання тим, що парубок помічає напис на дошці своєю ж рукою «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа..», впевнюється у жахливій правді – це та гімназія, у якій він щасливо провів вісім років свого юного життя... Понівечене тіло солдата, у якого залишилась тільки одна ліва нога та не менш скривджена душа.. Він пошепки промовляє: «молока», наче хоче забути усе та повернутись у ту гімназію… без війни… всього три місяці тому…

     Обірвану цитату, яку побачив персонаж на дошці, автор запозичив з епітафію героям-спартанцям, проводячи незриму паралель справжньої сутності будь-якої війни. Ці ж слова виніс у назву оповідання. А на прикладі свого персонажа, переконує, що будь-які воєнні конфлікти залишають рубці на тілах бійців і незагоєні душевні рани. Війну, як саме по собі аморальне явище, не зможе виправдати жодна ідея. Звичайно, твори про війну настільки ж страшні, як і вона сама. Проте вони потрібні, як червоне застереження для усього людства.