У музеї на столі стояла шапка. Так-так, саме стояла, адже, була особливою.

    Шапка була приємною на дотик. Мала ніжний ваблячий блиск. Вона була такою гарною! Хоч пошиття її було незвичне. Висока, подовгастої форми з цупкої тканини. Шапка не складалась, як більшість звичних для нас головних уборів. У шафі, на жаль, така річ займала би чимало місця. Проте вона легко змінювалась у ширині, коли хтось починав її приміряти. Охочих було дуже багато, бо ніхто не здогадувався, що шапка уміла читати думки. На одних людях вона міцно  трималась голови, ставала її окрасою. А самі відвідувачі то зникали, то появлялись. Та коли її одягали інші, ніби розуміючи, що вона зайва, шапка раптом починала гладшати, як гарбуз, і безшумно зникала, щоб стояти на столі. Вона не відчувала потреби прикрашати цих людей і не хотіла ховати їх від інших. Вона була такою прозорливою!  

      Хто зрозумів, що відбувалося зі шапкою-невидимкою? Голова дана людині не тільки для носіння шапки, бо й гарні думки їй до лиця.