...

   Ці слова українського політичного діяча тридцятих років дуже актуальні сьогодні. Україні – двадцять п'ять років. Ще дуже молода держава. 

  І дісталась вона нам не у спадок, а була виборена довгою запеклою історичною боротьбою наших предків. Боротьбою як на полі бою, так і словесному. Бо збережена українська мова,  традиції, пісня, історія зберегли націю – спільноту зі спільним  історичним походженням, єдиною мовою, особистим відчуттям «національної ідентичності», колективним усвідомленням своєї єдності, яку дає держава. 

   Українська мова дуже милозвучна, багата на мовні засоби, робить наше мовлення насиченим та цікавим. Навіть, якщо вона не рідна, ніщо не заважає нам знати декілька мов. Наглядний приклад маємо, коли озирнемось на письменників. Знання мов – одна із ознак освіченості. Знання мови своєї держави – одна із ознак громадянської позиції людини. Тим, хто народився на теренах Київської Русі, козацької вольниці, але не ідентифікує себе українцем, треба почати відкривати історичні джерела, самим цікавитись історією, а не слухати готові побрехеньки. 

   Запекла визвольна боротьба, нарешті, отримала заслужену винагороду – незалежну державу Україну. Сьогоднішнє завдання українців, щоб молода держава стала незалежною не тільки на словах, а й на ділі. Перш за все перестати обдирати її, як липку. Усім відновити моральні принципи життя, які завжди були в пошані українського  народу. Не маємо права справжнім українцем називати людину, з уст якої линуть палкі слова про любов до України, а руки трясуться, що б то побільше вкрасти, слова якої нещирі, бо розходяться з ділом і є не на благо держави.

    І звичайно, не треба чекати, коли хтось щось почне змінювати на краще. Тепер, коли над Україною нависла загроза, одним людям треба починати ставати справжніми українцями, іншим долучатися до загальної справи. І тут прикладом для кожного з нас можуть бути волонтери, небайдужі люди, добровольці, контрактники.

   

...