Якось зустрілися два ведмеді у зоопарку. Білий і Бурий. І відбулася між ними цікава розмова. А я слухав і не вірив своїм вухам.

— Привіт, Бурий. Бачив тебе ще за царя Гороха. 

— Привіт, Білий. Ти також сьогодні, як сніг, на голову.

— Візьми вуха в руки. Таке скажу тобі, що добре нам тут, у зоопарку. Як на землі обітованій живемо.

— Земля землею, а головне — люди. Живу я тут вже до білого снігу, а поскаржитися не можу. Золоті руки в працівників зоопарку. Працюють не покладаючи рук, щоб нам, тваринам почуватися, наче вдома.

— Так, у добрі руки ми попали. Я навіть скажу так, що вони – майстри на всі руки, які не сидять склавши руки. Мене голими руками не візьмеш, а їм я даюся в руки.

— У своєму вольєрі ти до глибокого снігу дожився. Аж серце радіє за тебе. Не ходжу до тебе в гості, бо аж снігом сипле за шкуру.

— У своєму вольєрі також немов у раю живеш. Смерековий запах як бальзам на душу. 

— Твоя правда. У зоопарку ми в надійних руках. Проте час від часу і защемить серце за рідними Карпатами.

— І моя душа огортається жалем за рідною землею, що на краю світу.  

    Факт лишається фактом, що поговорили так ведмеді, дійшли спільної мови і розійшлися по своїх вольєрах. А для тебе їхню мову зрозуміти – як насіння лузати? Чи як голку у сіні шукати?

                                                                                          (Р. Дар)

Розкажи, яких ведмедів бачила у зоопарку