Колись дуже давно посварилися Голосні та Приголосні звуки. Перестали вони розмовляти. А як перестали розмовляти, то згодом переселилися у різні ліси. По один бік річки біля села поселилися Голосні Звуки, а Приголосні – аж за річкою. Так, щоб більше ніколи не бачити і не чути один одного.

   І жили би так звуки, якби не пригода з Наталочкою. А сталося так, що одного дня у лісі, що був біля села, заблукала маленька дівчинка. То була Наталочка. Йде вона стежкою і плаче. А-а-а – віддається у лісі звуком [а]. О-о-о – уже в іншому кінці котиться звук [о]. Хоче звук [е] заспокоїти її, але в нього виходить тільки Е-е-е. Тут уже звук [у] на допомогу спішить, хоче розпитати, де живе дівчинка, а чути тільки У-у-у. Намагається звук [и] порозумітися з Наталочкою. Та де там… И-и-и – що тут зрозумієш?

   Плаче і плаче Наталочка. Маму свою кличе на допомогу... Та так жалібно плаче, що серце крається. Зрозуміли Голосні Звуки, що треба діяти. Загукали голосно, щоб їх сусіди за річкою почули. А як Приголосні Звуки їх почули, то прислухалися… І дитячий плач почули… Не залишилися байдужими. Покликали завзятих бобрів. А бобри швидко кладку збудували… По ній через річку Приголосні Звуки до Голосних поспішили. Зустрілися і затанцювали. І полинули слова. І зрозуміла їх Наталочка. Перестала плакати. За розмовою звуки провели дівчинку аж до самого дому.

   Від того часу подружилися Приголосні і Голосні Звуки. Навіть річка їм вже не є перепоною. І люди почали частіше до них заглядати. За допомогою звуків вони будують слова, зі слів – речення. А людям завжди є, що сказати.

                                                                                             (Р. Дар)