«Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив)».

Оповідач – студент, живе скромно, працює, а не чекає поки мама зекономить чи позичить гроші, а як справжній чоловік бере ініціативу на себе.

«Вона стоїть без хустки».

Удруге Марфа не вийшла заміж, залишилась одинокою.

«Сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина...».

Ще не стара Марфа посивіла від горя, страждань.

«Марфа ворушить губами і проводжає мене далі».

Говорить боязко, невпевнено, ніби хоче щось приховати, а приховувати є що.

«Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи».

У медичних джерелах говориться, що сині губи – це також симптоми захворювання серця, у творі вони вказують на душевні переживання та важке життя, бо чоловік був репресований, довелося самотужки виховувати сина.

«Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко — височенний, худющий, як сама худорба». «Тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами».

Злиденні умови життя пересічної людини.

«Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші».

Засмучена відмовою, благає не засуджувати, а зрозуміти її почуття, відображаючи внутрішній конфлікт між великою силою кохання та недосяжністю щастя.

«Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту». «Наставивши вгору гостре плече з порожньою майже сумкою (тоді не дуже-то люди писали один одному)».

Тодішнє суспільство – атмосфера  страху і доносів.

«Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу...».

Сльози щастя бути дотичною до долі коханої людини.

«Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню».

Марфа не знає, що той лист останній, надіється наступного місяця знову торкнутися до листа від Михайла, також натяк на поширене явище – хабарництво.

«А Марфа біжить на роботу, птахою летить».

Щирі почуття, хоч і не розділені, можуть окриляти.

«Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: "Є — нема, є — нема, є..."».

Закохана жінка, як дівчинка, ворожить про свого коханого.

«Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто».

Натяк на нещасливе подружнє життя Марфи з Карпом.

«Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться».

Нерівність душ у подружжі Яркових.

«Товстопикий був, товстоногий. І рудий — матінко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього — перепілочка».

Авторська неприязнь до персонажа Карпа, як людини безсердечної та обмеженої.

«А він затулить надбрів'я долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько»

Подружня вірність Михайла, любов до своєї сім’ї.

«А перед нею — молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску».

Вічність Марфиного кохання та жіноча самотність серед туги та безвихіддя.

«Проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну "велику" (у нас її називають ще: "та, що твій тато садив")».

Сосна, посаджена, батьком, стала пам’яткою для сина.

«"Тоді не було б тебе – шумить велика "татова" сосна"».

Духовна єдність репресованого батька і сина-студента.

«Дов'язати до вечора свої шість кіп — і вітер сушить — не висушить сльози в її очах».

Жінкам доводилось важко працювати за, так звані, трудодні.

«А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли)».

Тоталітаризм та репресії розділяли родину, робили її нещасною.

«Глянув на себе і не впізнав…сниться мені моя робота…руки як не свої... снилася мені моя сосна.. – а за нею річки синє крило».

Передчасна смерть людей у сталінських таборах, трагічна доля в тоталітарному суспільстві.

«Чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу».

Сталінські репресії і тоталітаризм – трагічні атрибути радянського життя.

«Як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий».

Натяк на те, як у козацькі часи, щоб позбавити мук нерозділеного кохання, через старця або малу дитину такій людині передавали особливе привітання.

«Послав три зозулі з поклоном»

Оскільки зозуля гнізда не мостить, таке особливе привітання означало для  закоханої людини, що її кохання приречене